"...У лютому 2014 ми ще не знали,..." - Євген Якунов

"...У лютому 2014 ми ще не знали,..." - Євген Якунов

...що це тільки початок”, - прочитав у інтернеті

А чи, дійсно, не знали?

Молоде покоління й досі вважає, що Майдан це одне, а війна — інше. І жодного зв’язку між ними немає.

Але ми, старше покоління, добре пам’ятаємо слова того, хто сьогодні є нецитованим: “Кожна революція тільки тоді чогось варта, коли вміє себе захищати”.

Він знав, що казав. Бо готувався до взяття влади все своє життя. Бо добре вивчив уроки історії від античних часів і аж до великих революцій Європи.

А ми не вивчили. Інакше б мали знати, що вакуум влади під час насильницької її зміни — спокуслива нагода для тиранів, які сподіваються легко загарбати територію хворих на внутрішні конфлікти сусідів.

А ще успішні революції — це й тривога тирана, бо надихають на визволення вже поневолені народи. А отже — в жодному разі не мають ставати успішними.

Російські самодержці ХVIII і ХІХ століть були умілими карателями, спецами у придушенні чужих революцій. Радянські генсеки у ХХ ст. довели це уміння до досконалості.

Чому ж ми вирішили, що вони змінили свої нахили?

Історик Норман Дейвіс колись посміювався над елітами новонароджених національних держав, які вдовольнялися юридичним визнанням незалежності і її зовнішніми атрибутами — історичними міфами, державними символами й мовою. “Чого варте самовизначення нації без свого флоту й авіації?” - майже в риму писав він.

А ми цією пересторогою знехтували. І в 1991, і в 2004, і в 2008, коли побачили, що Путін зробив з Грузією.

Ми, з головою занурилися в звабливі електоральні ігрища. Ми як нічної темряви страхалися диктатури, і з найкращих міркувань розхитували державну вертикаль.

Ми скорочували армію, бо лячно було, що якийсь обраний нами негідник застосує її, нашпиговану генералами й офіцерами радянського розливу, для придушення народного гніву.

А доморощені свідомі офіцери не могли дати раду купі грізного залізяччя, залишеній мілітарним совком, і зосередилися на реанімації козацтва й написанні маршів.

Гетьмани, що грізно здіймали булаву на інавгураціях, потім без жалю торгували цією булавою, розпродуючи стратегічні арсенали.

Бо уряд мав потребу в грошах на добавки до зарплат і низькі тарифи. Бо шахтарі Донбасу, які гримали касками під кабміном, переконали владу: найбільша небезпека для держави - то не закордонний ворог, а українці, які за щонайменшого приводу готові штурмувати Банкову.

А наші вічні опозиціонери цей страх влади звитяжно культивували. І ми повірили, що Майдан — то апофеоз, найвищий прояв свободи, кінцевий пункт призначення в державотворенні.

Ми гордо вимахували стягами Євросоюзу, як сигнальними прапорцями на вітрильнику, у святій вірі, що нас помітять і врятують.

Ми мільйонами виходили на протести, наївно гадаючи, що, вигнавши Януковича з Межигір’я, тим самим переможемо світове зло.

І впритул не помічали, що зло хижо вишкірилося з-за поребрика на відстані простягнутої руки.

Ми не розуміли, що держава — то найперший наш захист. Що без сильної держави немає сильної нації. Що єдність це не тоді, коли один сказав - і мільйон хором відповіли, а коли кожен розуміє і захищає собою кожного.

Ми розважали себе срачами у карнавалі демократії. Ми гризлися за те, яким має бути великий герб України, кого з письменників включати в підручники, а кого відлучити, яка перша леді гарніша, а яка наколота апельсинами.

І хіба могли бути для нас теми важливіші? А час минав...

Ми 30 років, як малі діти, доростали до усвідомлення, що за сміливість суперечити сильним доводиться сплачувати за дорослим рахунком і бігти до мамки із сльозами образи вже пізно...

Світ жив своїм. А - ми копирсалися в кордонах власної пісочниці. І тільки зараз до нас почало доходити, що криється за словами “доля світу”.

...Майдани, якщо на них пролилася кров, надто часто в світовій історії завершувалися окупацією країни чужинцями. Надто часто. Це повчальний досвід, який варто вакарбувати в пам’ять наступних поколінь. Нове суспільство плекається не в наметах на центральній площі і навіть не на вуличних барикадах - а на фронтах довжиною в тисячу кілометрів.

І це не значить, що майдани - зло. Це значить, що в умовах хиткої рівноваги нинішнього світу, виходячи на них, навіть у сподіваннях на мирний фінал, ми маємо щоразу бути готовим прийняти реальність неминучої великої, а часом світової, а часом ядерної війни.