"Непокаране зло нікуди не зникає, воно обов'язково повертається, хай і через покоління, зухвалим і розжирілим, впевненим у своїй безкарності"
Ні, в заголовку немає помилки. Це не одрук, це справді антитеза до відомої формули Світлани Алексієвич.
Цю антитезу мені підказали дві недавно видані книжки, варті того широкого публічного обговорення, на яке в нас, із нашим мізерним книжковим ринком, здобуваються, на жаль, уже тільки телесеріали. Написані двома жінками-самовидицями в різний час, у різних війнах - одна про Берлін 1945-го, друга про Донецьк 2014-го, - вони, надто якщо прочитати їх підряд одну за другою, вщент ламають дотеперішній стереотип війни як "закритого чоловічого клубу" (цитата з донеччанки), куди жінки допускаються в амплуа або жертв, або "бойових подруг". І, прочитавши (і втерши сльози, і відперегортавши сторінки ще і ще, в післясмакуванні найпам'ятнішими цитатами й епізодами), ясно бачиш: має, має війна (як усяка людська діяльність!) і жіноче обличчя також, недарма ж греки знали і Ареса, й Афіну, - і що більш "інформаційно-технологічними" ставатимуть війни майбутнього (що менше вони вимагатимуть від войовників м'язового зусилля, на користь мозкового), то значнішою, нікуди не дінешся, буде участь у них жінок - недарма ж Афіна у греків була богинею заразом і війни, і мудрости…
Просто, довший час уся світова література боялася зазирнути в обличчя Афіні. Боялась героїні, котра не дає себе вбити.
Коли такі героїні з'являлися в літературі - а вони з'являлись, не могли не з'явитися після двох світових воєн і всіх супровідних "Гулагів", - їм щоразу гукали "назад!". Їм не вірили, з них глузували: так не буває, "вивсьоврьотє", це маскульт, це проекція авторчиних власних нарцисичних комплексів (чого тільки я не наслухалася з приводу навіть більш ніж скромних перемог Дарини в "Музеї покинутих секретів"!), - ба й спеціальний іронічний термін на них вигадано - "мері-с'ю", за ім'ям супервуменки з пародійного фентезі 1970-х… Мало що так дратує публіку, як жінка, котра не дозволила себе знищити й відкрито про це розповідає: як казав у таких випадках один мій знайомий поет - "і чого б я не помовчав"?
І, на жаль, це не єдине, що їх об'єднує.
Жінка в Донецьку
Якщо справді хочете зазирнути туди, на темний бік Місяця, під шолом Афіни, щоб на власні очі побачити, як виживає жінка, якій одного дня відбирають всеньке її, й так доти через силу втримуване при купі, життя, то на вас чекає вкрай безпафосна декорація: кухня регулярно обстрілюваної донецької хрущовки 2014-го (заодно познайомитеся з фізіологією вмирання покинутих осель, дуже корисне знання!) - тут куховарять для ЗСУ, і сюди одна жінка приводить іншу, щойно вийняту з петлі, дає їй відро яєць і наказує: дави!.. Дави з усієї люті, уявляй, що це очі тих, хто тебе знищив! І рятована починає хрущати шкаралупою й чвиркати жовтками, дедалі завзятіше. А тоді кричати вголос. Вити, ридати, розляпуючи яєчне місиво по кухні, як кишки і кров, - переживаючи чорний екстаз помсти, уявне вбивство.
Читати про це й справді жаскувато - ніби підглядаєш за чимось, не призначеним для стороннього ока. Але потім ця жінка засне камінним сном без сновидінь. І прокинеться живою - готовою жити далі. І дорослій людині в 21-му столітті варто знати, що це теж війна, власне, сама її суть, обдерта до стану голих енергій: коли вбивають без зброї, а зціляють без медпункту - попідручною, традиційно-жіночою "домашньою магією", яку в цих степах практикували, либонь, іще амазонки…
За саму лиш цю сцену я би внесла "Доцю" Тамари Горіха Зерня (атож, це псевдонім, авторка - волонтерка з Донецька, нині мешкає в Києві) у список обов'язкової до читання мемуаристики - і не тільки української. Мемуаристики - тому що, як попереджає авторка в передмові, "Доця" є документальною книгою настільки, наскільки це можливо для художнього твору": всі герої мають прототипів, всі події траплялись насправді, хоч і не всі з тими самими героями. По-англійському цей жанр називається faction (поєднання "факту" і "фікшин"), і можна не сумніватися, що саме йому належатиме мейнстрим у добу наростаючої інформаційної перенасичености - коли не треба, ради Бога, не треба нам нічого більше вигадувати й додавати до реальности, аби зробити її захопливішою, а дайте хоч якось упоратися з тою, що є, бо так уже, блін, захопила, що не продихнути…
І безіменна оповідачка-волонтерка на псевдо "Ельф" (це в її шкурі читач "Доці" проживає цілу "русскую весну" в Донецьку - від найперших мітинґів, куди донеччани "виходили переконувати", ще не знаючи, що їх прийшли убивати, аж по серпень 2014-го включно: попри вогняний мікс "екшину" й психодрами, "Доця", це насамперед хроніка розгоряння війни, не менш інформативна од якої-небудь сараєвської публіцистики М. Єрґовича, якби тільки оснастити її редакторськими коментарями…), і "Ельфова" подруга Танька - "леопардові лосини, циганське золото й атласний бантик", з якою вони вдвох розвозять по українських позиціях спочатку харчі, а відтак і амуніцію, й зброю, і все, що вдається зібрати для своєї армії з цілого світу, - це ті жінки Донбасу, чийого голосу й досі не обіцяє "почути" жоден політик. Тож у якийсь момент ці жінки сказали "пофіґ" - значить, виживатимем самі. Значить, треба вчитись жити, втративши все, що мала й що любила. Приготуватись жити без руки, чи ноги, чи з контузією, чи ще там як. "Їсти землю й годувати землею" (цитата). Прийняти зґвалтування - і не тільки своє, а й (рука відмовляється написати) своєї дитини: чого як чого, а от цього в світовій літературі досі ще не було, - відповіді на питання, як живе мати, чию 14-літню дитину ґвалтували на підвалі солдати чужої армії "по троє за раз", я особисто, хоч як напружую пам'ять, - в усьому, дотепер мною прочитаному, згадати не можу (Шевченкової "Відьми" не пропонувати: вона все-таки збожеволіла, а цього наша героїня не може собі дозволити, бо їй треба ще й подбати про психічне здоров'я тої самої дитини!).
Можливо - і ця думка пече мене невідступно, - якби про такий жіночий досвід учили в школі, то в 2014-му Танька - і сотні інших "Таньок", у Слов'янську й Луганську, Горлівці й Макіївці, всюди, де з приходом спершу "гіркінців", а відтак регулярних російських частин стали пропадати "на підвалі" молоді жінки, та так, що депутатка ЄП Малґожата Ґосєвска, яка в 2015-му збирала в Донбасі свідчення про злочини російських окупантів для передачі в Гаагу, кажуть, натрапила на слід тільки одної вижилої, і то в психіатричній клініці, - можливо, вони зуміли б урятуватися - і врятувати своїх Ань? Сховати, не випускати з дому, вимазати сажею, закутушкати хусткою, суворо наказати, щоб зарубала на носі - ні в якому, ні в якому разі не наближатися до місця, де править бал п'яна московська орда?..
Адже в 20-му столітті це пережили мільйони жінок: з приходом "армії Жукова", чиєю спадкоємицею якраз і зве себе російська, тільки в Європі 1945-го - понад 4 мільйони. І декотрі з цих жінок знайшли в собі сили потім про це написати. А одна - навіть тоді-таки, відразу: репортажем в реальному часі.
От тільки, щоб дійти до нас, її свідченню знадобилося ще понад 70 років.
Жінка в Берліні
Щоденник журналістки Марти Гіллерс (Marta Hillers), писаний упродовж двох місяців "російської весни" у Берліні 1945-го і вперше виданий у 1950-ті анонімно, під назвою "Жінка в Берліні" (і, за традицією, в усіх мовах і нині так публікований), дочекався потрапляння в списки "воєнної класики" вже аж у нашому столітті (а українського видання - щойно тепер!). Століття минуле "Жінку в Берліні" зі своєї свідомости було начисто викреслило - для нього героїня, котра в проміжку між серійними зґвалтуваннями, замість лізти в петлю, йде по воду, варить кашу й записує при недогаркові свічки, що насправді "сильна стать" - це жінки, і що "ця війна" (для нас уже "та"!) стане поразкою "чоловічого міфа", бо чоловіки втратили в ній монополію на смерть, була все-таки ще занадто "безстидною" - не жінка, а якийсь гібрид топ-менеджера з Сократом… (Навіть у 2003 р., вже після посмертного перевидання, знайшлись "вивсьоврьотєки", які зажадали експертизи тексту на автентичність, - ну бо де ж то кобіта в таких умовах могла так добре писати!) Європа забула про шолом Афіни - забула, що це Афіну, не Ареса, ніколи не полишає ясність розуму й здатність до самоконтролю…
Кілька слів про це саме дно історії. Взята в полон, сказати б, "анахронічний" - стягнена з горішнього поверху цивілізації назад до стану первісної орди (точніше, до пуналуальної родини, яка в Росії, у вигляді "снохачества", заціліла, не забуваймо, до 20-го століття включно), Гіллерс робить те саме відкриття, яке до неї зробило багато жінок-в'язнів у радянському Гулагу: якщо не станеш коханкою "пахана" (когось "із великими зірками", "вожака"), тоді, за російським звичаєвим кодексом, будеш не "нічия", а "всіхня" - і маєш усі шанси скалічіти так, як сусідська Ельвіра (один із найжахливіших епізодів цього дантівського пекла), або загинути на груповому зґвалтуванні від перелому хребта (NB: такі випадки було зареєстровано і нині в ОРДЛО, і про ці російські традиції нашому населенню, на жаль, теж не розповідали ні в школі, ні по телевізору). З сексом у західному розумінні це не має нічого до діла - це світ, у якому Ерос іще не народився, а чоловіки ділять жінок, як і всю іншу військову здобич, за ієрархією самецької зграї. Якщо ти жінка, ну що ж, - тобі не пощастило. Єдиний вибір, який тобі лишається, - рятуватись або гинути. Хочеш жити? Тоді думай, кобіто! Думай! Будь стратегом, вчись маніпулювати, бережи ресурси, використовуй слабості противника, сама собі - і генштаб, і армія…
"Мері-с'ю", кажете? Та ні, голубчики, - саме так ми й виживали, тільки так і виживали, просто - не надто цим ділилися... Гіллерс першою відважно ринулась озвучити "зону мовчання" (навіть двічі спробувала - раз, коли показала свої записки коханому, вдруге - коли віддала в друк) - і обидва рази отримала у відповідь недвозначне "заткнись!", удар, очевидно, настільки болючий, що заборонила перевидавати книжку за свого життя.
За її життя, однак, багато чого змінилося. Два покоління феміністок добряче розчистили територію того, про що жінці "пристало", а про що "не пристало" говорити й писати; балканські війни, в яких технологія "армійського борделю-тюрми" набула вже промислових масштабів (і в яких, до речі, дебютував пізніший "донбаський повстанець" Гіркін!), вперше ввели тему сексуальних злочинів армії на окупованій території в поле зору міжнародного права (2001 р., в рік смерти Марти Гіллерс, Міжнародний трибунал у Гаазі вперше в історії визнав їх "злочинами проти людяности"!); ну й нарешті, теж не остання за значенням зміна - розпад Радянського Союзу розімкнув уста (які путінська Росія тепер марно намагається знов замкнути!) цілому поколінню мемуаристів, істориків, письменників, кінематографістів, так що "зґвалтування Європи" Червоною Армією вже стало підручниковою темою, якої не заткнеш, - і лишається зробити ще всього один крок, щоб ув'язати тодішню масову травму, описану Гіллерс, - з нинішнім німецьким (і не тільки) комплексом страху перед Росією: страху, змішаного з виною...
Або, іншими словами, - щоб розуміти війну "цю" (почату в Донецьку 2014-го), час увімкнути - жіноче обличчя "тієї". Тільки так стане краще видним внутрішній між ними зв'язок. І те, що непокаране зло нікуди не зникає, воно обов'язково повертається, хай і через покоління, зухвалим і розжирілим, впевненим у своїй безкарності, - як завжди злочинець повертається на місце злочину…
Добре, що тепер за нас є кому свідчити.
