Стрічка понесла потоком обурені пости фронтовиків, з ремствами на ухилянтів. Мовляв, ми Батьківщину захищаємо, ми жертвуємо, ми живемо в жахливих умовах, всьому цьому кінця-краю не видно. А вони!!!
І от що я хочу про це сказати. Хлопці й дівчата. Припиніть собі рвати серце. Я згоден цілковито з усім, про що ви пишете. Ми з вами заморилися до краю. Нас гнітить невідомість. Я чудово знаю як на фронті люди дуріють від відчуття «життя на паузі» та «коли ж це закінчиться». Я знаю навіть краще за багатьох. Я – інструктор навчальної частини. Я регулярно бачу якими хлопці і дівчата приїздять з фронту і якими очима дивляться на те що робиться в тилу. Я чую від них, що робиться в їхніх підрозділах. Я знаю ситуацію не лише в своїй роті, а й в багатьох бригадах.
Я знаю, що чимало людей з фронту треба нафіг комісувати – в мене були курсанти із сьома контузіями!!! Я знаю що на фронті більшість солдат і офіцерів по півтора року не були у відпустках. Я знаю, що більшість бригад від дня вторгнення не були на ротаціях – а дуже їх потребують. Причина чому підрозділи не виводять на ротації відома – бракує людей. Отут фронтовики і згадують незлим тихим словом ухилянтів.
Згадують... А толку? Що, влада з переляку починає посилати в армію Жеку Кошового чи Тамбовського вовка? Звісно ні. До кого тоді всі ці ремства?
Чого ми доб’ємося цими ремствами крім того що вкотре попсуємо нерви самі собі?
Давайте чесно визнаємо, що існують три обставини, які нам не перестрибнути.
Перша. В тилу є низка професій, які виконувати мусять чоловіки і без яких – ніяк. Самий простий приклад – автомеханіки на СТО. Фронтовики дуже гарно знають як ганяють з фронту в тил машини на ремонт і погодьтеся, важко було б нам без працюючих СТО. Бо держава ремонтувати автотранспорт не вважає за потрібне. А ще «Нова пошта». А ще комунальники, руками яких виправляються всі наслідки обстрілів. А ще...
Не треба плювати в цих людей, їхні робота дуже потрібна.
Друге. Військовий обов’язок, скажімо чесно, у нас ні фіга не загальний. ПреЗЕденту не складає труднощів відправити в армію весь актив «Слуги народу» на місцях, всіх чоловіків з «Кварталу-95» та «Ліги сміху» та каналу «1+1». Але він цього не зробить, він буде ремствувати, що Микола з райцентру в армію іти не хоче.
І третє, як похідне від другого. Реальним ухилянтам, тобто здоровим бичкам, без яких в тилу запросто можна обійтися, реально ПОФІГ. Ви 100500 разів можете написати як ви зневажаєте ухилянтів, але видавлений Андрюша Луганський не покається за сказане раніше, і не побіжить під Авдіївку – він далі «ставитиме правильні питання». І наводитиме 100500 причин, чому йому Україну захищати не треба. Слова Огайського-Луганського повторять всі інші ухилянти. І край.
Можемо ми це змінити? Скажімо чесно, наразі – ні. То який сенс рвати собі серце?
А що ж тоді робити – спитаєте ви? А просто усвідомити кілька речей.
Так, ми – ті хто захищає, і хто волонтерить – козацтво, активна меншість яка б’ється аби Україна існувала. Для нас, у першу чергу. Так, ніхто крім нас. Якщо ми не витримаємо, Україні гайки. Ми не маємо резерву за спиною, є тільки ти, я, товариш по службі та волонтер, що творить дива. Все. З цим треба жити.
І як похідне. Війна закінчиться – жодна війна не тривала вічно. Чимало нас на фронт прийшли з бізнесу та з політики. Чимало нас реалізує себе в бізнесі та в політиці після війни. От тоді треба нам всім не забути одне про одного. Підтримати одне одного. Допомогти.
Якщо за інших рівних треба обрати між фронтовиком і невоювавшим, приймаючи на роботу – обирати фронтовика. Коли фронтовик просить про допомогу – допомогти. Бо можливо цей хлоп чи ця дівчина тебе вогнем прикривали.
Ми на фронті, бо ми не байдужі. Треба усвідомити, ми не потрібні нікому крім нас самих. Значить треба триматися за своїх. Допомагати – і тобі допоможуть. Старе добре – свій до свого по своє.
А ухилянти? А що ухилянти? Ухилянтів сильно цікавлять зараз наші проблеми? Питання риторичне.
