Паспорт - це усього тільки шматок картону, видрукуваний на поліграфічному комбінаті. Він нікого ні з ким не об'єднує. З українським паспортом можна жити в будь-якій країні, яка готова тебе прийняти. Як, втім, і з будь-яким іншим.
До 1991 року у мене був паспорт громадянина СРСР. З ким він мене об'єднував - так це із тими людьми, які хотіли скоріше позбутися цього паспорта. І ще з тими, хто мріяв скоріше позбутися СРСР.
Паспорт не об'єднує. І Шевченко з Лесею не об'єднують. Тому, кому плювати на українську мову, плювати і на Шевченка з Лесею. А Лобановський з Усиком об'єднують, факт. Але тільки на один вечір, як щедре застілля. А вранці приходить похмілля і ти можеш ненавидіти товаришів по чарці.
Об'єднує тільки сама країна. Тільки Україна. Тільки розуміння того, що саме тут і тільки тут ти можеш бути українцем. Говорити своєю мовою. Пишатися своєю історією. Жити на своїй землі. Виховувати своїх дітей в любові до своєї країни - тому що без цієї любові не буде поваги до інших країн і народів, а буде байдужість і нерозуміння. Нерозуміння того, що поляк відчуває до Польщі, француз - до Франції, єврей - до Ізраїлю. Ні, це не націоналізм. Це любов.
Саме тому Україна - просто притулок для українців. Не більше. Але і не менше. Нічим іншим вона бути не може - і не буде. І люди, які не здатні це зрозуміти, навряд чи здатні такою країною - та й будь-якою іншою країною - керувати.
