Від початку 2026 року Україна суттєво розширила кампанію далекобійних ударів: дрони уражають цілі дедалі глибше в російському тилу, а їхній вплив на російську промисловість і військову інфраструктуру зростає. Нова стратегія Києва змінює сам характер війни – замість боротьби за стабілізацію чи прорив на фронті українське керівництво прагне підірвати економічні, логістичні та соціальні системи, які забезпечують російські війська, розгорнуті проти України.
Українські далекобійні удари дронами та крилатими ракетами по російському тилу дедалі більше порушують роботу, пошкоджують або знищують військово-промислову, транспортну та енергетичну інфраструктуру. За словами командувача Сил безпілотних систем України Роберта "Мадяра" Бровді, кількість ударів по об'єктах в оперативній і стратегічній глибині росії зросла на 1150% від початку 2026 року. Нині удари України у прифронтовій зоні сягають 150 кілометрів, удари середньої дальності – приблизно 300 кілометрів, а глибокі – 2 000 кілометрів.
Це підштовхує росію до ширшої соціально-економічної кризи. москві довелося обмежити продаж бензину та дизельного пального у 60 із 83 російських регіонів на тлі зростання цін на пальне. Особливо гострою ситуація стала в анексованому Криму, де постачання пального, води, електроенергії та продовольства стало серйозною проблемою, а економічне життя значною мірою зупинилося. У кількох російських регіонах державний месенджер "Макс" блокує публічні чати, у яких водії обмінюються інформацією про наявність пального та черги на заправках.
Українські удари середньої дальності по російських військах на фронті
Проте зростання кількості глибоких ударів по віддаленому тилу росії – не єдина проблема москви. Дедалі частіші так звані "середні удари" по районах за лінією фронту ускладнюють постачання російської армії навіть тоді, коли пального та інших ресурсів вистачає. Україна намагається порушити роботу логістичних мереж росії, перериваючи сполучення між діючими НПЗ і сховищами пального та російськими бойовими підрозділами за допомогою дедалі більшого флоту безпілотників середньої дальності. З цією метою Україна розробила й розгортає нове покоління FPV-дронів, оптимізованих для ударів по логістичних цілях на близькій та середній дальності.
У червні 2026 року міністерство оборони росії з гордістю повідомило, що у травні 2026 року перехопило 8 849 українських дронів. Це могло б свідчити про значний успіх порівняно з 3 676 перехопленнями у січні 2026 року та 2 504 – у травні попереднього року. Втім, є підстави сумніватися в точності даних російського уряду: показники перехоплення можуть бути завищені. Хай там як, зростання наведених москвою цифр також свідчить про те, що темпи українських атак справді зростають. Українські дрони дедалі більше перевантажують російську ППО, а їхня кількість, очевидно, зростає швидше, ніж можливості росії їх перехоплювати.
Обмежені можливості росії з перехоплення дронів
Ситуація ускладнюється ще й через появу на фронті цілком нового типу зброї – дронів-перехоплювачів, які виявляють давні фундаментальні недоліки російської техніки. Наприклад, найпоширеніший російський зенітний комплекс "Панцир-С1" створений для ураження великих цілей, добре помітних на радарах, як-от крилаті ракети, тож проти малопомітних для радарів дронів із пластику й фанери він здебільшого неефективний.
На відміну від України, російська промисловість лише нещодавно почала налагоджувати масове виробництво дронів-перехоплювачів. Її нові апарати "Йолка" та "Лис-2" поки що існують лише у вигляді прототипів. росії бракує інтегрованої екосистеми радарів і програмного забезпечення на зразок української, яка дає змогу операторам перехоплювачів діяти за даними цілевказання в реальному часі в межах закріпленого сектору.
Захист критичної інфраструктури, розкиданої на тисячі кілометрів, вимагає незрівнянно більше ресурсів, ніж удари по окремих важливих цілях, тож кожне вдосконалення української ударної спроможності непропорційно збільшує оборонне навантаження на росію. Через це фахівці військово-промислової галузі оцінюють нинішній український рівень ефективності ППО як практично недосяжний для росії. Усупереч російській пропаганді, показники перехоплення українських дронів середньої та великої дальності залишатимуться низькими – принаймні в осяжній перспективі.
Жоден із цих чинників тиску не визначає поведінку росії автоматично: авторитарні режими здатні витримувати економічні втрати, які були б політично неприйнятними для демократій. Питання не в тому, чи існує тиск, а в тому, як саме кремль вирішить на нього реагувати. Можна виокремити три очевидні стратегічні шляхи, які не виключають один одного, а можуть поєднуватися.
Сценарій перший: росія адаптується до українських ударів
Чимало коментаторів, які пишуть про зростання економічних, соціальних і логістичних проблем росії, прямо чи опосередковано виходять із того, що ці труднощі тимчасові, помірні або другорядні. За такою логікою, навіть якщо нині проблеми виглядають серйозними, російська держава зможе адаптуватися й зберегти політичну стабільність, цілісність і курс: кремль успішно нейтралізує суспільне невдоволення репресіями, компенсаціями або, що найімовірніше, поєднанням того й іншого.
Тимчасове нормування пального, електроенергії, продовольства та води – як це вже частково відбувається на окупованих росією територіях України – можуть запровадити на певний час і подати як патріотичну жертву. Згідно з цим сценарієм, москва зрештою знайде спосіб значною мірою відновити ланцюги постачання, транспортування й розподілу, зокрема завдяки імпорту бензину з Центральної Азії.
За такого сценарію російська держава розглядатиме нинішню кризу як часткову й тимчасову або таку, яку російське суспільство здатне витримати. Погіршення якості життя виявиться недостатнім, аби спровокувати масові протести, обмежити зовнішньополітичні авантюри кремля чи змінити політичний курс. Навіть якщо рівень життя пересічних росіян впаде, нова рівновага може встановитися й утриматися.
Сценарій другий: росія пом'якшує свої цілі в Україні
Сценарій пом'якшення виходить із того, що нинішні соціальні труднощі москви, спричинені тривалими глибокими ударами України по російській інфраструктурі та супутніми економічними проблемами, як-от низькі ціни на нафту, є серйозними й надалі загострюватимуться. Каскад наслідків подальшої фрагментації ППО, пошкоджень НПЗ, дефіциту постачання, логістичних заторів та супутніх збоїв призводить до докорінних змін у суспільних настроях і політичних орієнтирах росії. Усвідомлюючи це, російське керівництво – разом із путіним або без нього – тимчасово пом'якшує свої максималістські воєнні цілі та переговорну позицію.
Щонайменше дипломатичний театр навколо мирних перемовин може поступитися місцем серйознішому процесу консультацій, зумовленому щирою зацікавленістю москви у призупиненні бойових дій. Утім, самі лише соціальні труднощі не змусять кремль піти на поступки, доки керівництво спроможне витримувати політичні втрати й відсувати добробут цивільного населення на другий план.
Проте під дедалі більшим суспільним тиском кремль, за цим сценарієм, прагнутиме щонайменше тимчасово деескалувати конфлікт і перейти до бойових дій низької інтенсивності. За такого розвитку подій пом'якшення означало б не ідеологічну переорієнтацію росії, а суто військово-економічну переоцінку. Серйозний пошук компромісу та зацікавленість у припиненні вогню виникнуть лише тоді, коли москва дійде висновку, що війну на цьому етапі неможливо виграти, проте ознак досягнення цього порогу поки немає.
Сценарій третій: росія посилює удари по Україні та Заходу
Як і в другому сценарії, третій ідеально-типовий сценарій також виходить із того, що дедалі більший військовий та економічний тиск змусить кремль радикально змінити курс, однак тут москва може вдатися до ескалації, а не пом'якшення позиції. російська ескалація може мати як політико-психологічні, так і військово-матеріальні цілі та бути спрямована на те, щоб залякуванням та/або бомбардуваннями примусити Україну та її західних партнерів до капітуляції або принаймні до прийняття російських умов припинення вогню. Такий підхід іноді називають "ескалацією заради деескалації".
Зокрема, ескалація може мати на меті повернути росії ініціативу на полі бою, ліквідувати керівництво української держави, зірвати розробку та виробництво українських далекобійних дронів або порушити логістику постачання українських прифронтових підрозділів. Судячи з усього, цей сценарій уже почав втілюватися під час масованих атак дронів і ракетних обстрілів Києва вночі з 1 на 2 та з 5 на 6 липня.
Хоча у відповідь на успішні удари України по російській інфраструктурі кремль, очевидно, віддає перевагу ескалації, можливості москви для такого кроку та вигоди від нього сьогодні значно обмеженіші, ніж на початку повномасштабного вторгнення 2022 року. Оборонні спроможності України та її міжнародна підтримка суттєво зросли порівняно з тим часом. Стратегічна доцільність ескалації слабшає з кожним новим успішним українським ударом по російській інфраструктурі.
Москві були б вигідні перерва у війні та припинення українських глибоких ударів. Значну вигоду принесло б і послаблення санкцій. Подальший обмін ударами лише поглиблюватиме і без того значні економічні дисбаланси росії. Інтенсивніші удари по українському тилу, зокрема по Києву, навряд чи вирішать головні проблеми росії. Москва не може легко перервати український інноваційний цикл, який і надалі випереджає російський – переважно реактивний і запізнілий.
Утім, оскільки рішення москви продиктовані не лише раціональними міркуваннями, у неї залишається кілька варіантів ескалації. Усередині країни це може означати початок масштабної мобілізації та посилення репресій проти інакодумців у росії. Окрім посилення терору проти українських цивільних, кремль може спробувати змусити Білорусь долучитися до війни як активну співвоюючу сторону – навіть реальна загроза з півночі здатна змусити Україну перекинути сили ППО й сухопутні війська з лінії фронту. Москва також може й далі розширювати гібридні дії – кібератаки, диверсії в Європі та ядерні сигнали на адресу Заходу, – аби відвадити його від підтримки України.
росія та війна на виснаження
Замість того щоб зосереджуватися на безпосередній обороні території та здобутках на фронті, Київ дедалі більше завдає ударів по матеріальних і соціальних структурах у тилу росії, які уможливлюють ведення нею війни в Україні та гібридні дії в інших країнах. Цей зсув створив стратегічне середовище, у якому оборона переважає над наступом. Безумовно, росія й далі здатна нарощувати війська на фронті та мобілізувати промислові ресурси.
Проте кожен додатковий рівень захисту, який росії доводиться вибудовувати у відповідь на швидке нарощування спроможностей України до глибоких ударів та ударів середньої дальності, змушує розпорошувати обмежені засоби ППО на дедалі ширшій території. Захищати критичну інфраструктуру, розкидану на тисячі кілометрів, складніше, ніж атакувати окремі вразливі місця України. Вартість російської оборони зростає швидше, ніж вартість наступу.
Українські успіхи в ударах по енергетичній інфраструктурі та військово-промисловому комплексу росії самі собою не спричинять військового краху росії. У принципі, авторитарні режими, подібні до російського, здатні витримувати, ігнорувати або нейтралізувати невдоволення, спричинене труднощами цивільного населення, зберігаючи при цьому військову спроможність. Отже, визначальним є не сам масштаб завданих економічних втрат. Ключове питання полягає в тому, чи здатні удари України новою далекобійною зброєю поступово знижувати спроможність росії підтримувати й нарощувати бойовий потенціал швидше, ніж москва встигає адаптуватися до цих інновацій.
Завдання, що стоїть перед Європою, значно ширше за допомогу Україні в досягненні перемоги. Воно полягає в тому, щоб визнати: майбутній характер ведення війни та структура європейської безпеки нині формуються саме в Україні. З огляду на це, Європейський Союз має забезпечити, щоб інституції та політичні механізми, покликані захищати суверенітет держав-членів і європейського проєкту загалом, розвивалися з тією самою швидкістю, якої вимагають зміни на українському полі бою.
