1. Месія від Бога.
2. Пацан з народу.
Усі українські президенти із сучасної історії вписувалися як не в один, то в інший формат.
Ми обираємо то одного, то іншого із черговістю, підозріло близькою до аксіоми.
Якщо узагальнити, ці 30 з хвостиком років всі українці об’єднувалися в дві мегапартії. Одна - — Народна партія пацанів України, друга - Всеукраїнська партія свідків месії.
Партії ці міняли назви, лідерів, дизайн. Вони подрібнювалися і об'єднувалися, але лишалися виразниками одних і тих самих взаємонеприйнятних ідеалів. Або, якщо сказати влучніше - заручниками одних тих самих невмирущих ілюзій.
Для одних вони в тому, що президент — це той, хто слухняно виконує всі забаганки мудрого народу.
Для інших, він -той, хто як Мойсей, веде тупе стадо у щасливе майбуття.
Одні потребують Слуги народу. Інші тужать за Батьком нації.
Коли пацан розчаровує («кинув народ!”), мріємо про в месію.
Коли месія дратує («нікуди не привів!”), розради шукаємо в пацані.
Коріння цих ілюзій давнє. Одні - це спадок соціалістичного “народництва”. Інші — відлуння націоналістичного романтизму.
Предтечею одних була Центральна рада 1918 року. Провідником інших - ОУН 1941-го.
Ми ходимо і ходимо тими самими відьминими колами. Той самий пейзаж навкруги. Ті самі кочки і канави. Ті самі архетипи, тільки зачіски різні. За що нам ця дихотомічна сансара? Чи можна вирватися з її лабетів?
Навряд. Бо така вже в українців вдача. Бо де ж знайдеш такого святого, щоб він і перед Богом за всі наші гріхи відмазував, і наші проблеми порішав. І напоумив, як сусіда обдурити, і розвеселяв щоб за чаркою. І щоб його в магазин за картоплею можна було послати.
А який би був класний президент! Такий би Україну об’єднав. Такому б точно пам'ятник поставили. Замість Щорса.
