Війна, яку веде Україна, — це не тільки бій на Донбасі чи під Херсоном. Це війна за уми і серця наших союзників, за політичну підтримку, за ресурси і зброю. Історія доводить: жодна країна не витримує масштабної війни самотужки. Союзи вирішують усе.
Україна після 24 лютого 2022 року отримала унікальний шанс. Західні столиці відчули: падіння Києва означатиме падіння Європи. Польща, країни Балтії, частково Чехія та Румунія стали нашою страховкою. Саме Польща прийняла найбільший удар міграційної хвилі, саме Польща перетворилася на транзитний хаб для західної зброї, саме польські політики на перших порах виступали адвокатами України у Брюсселі.
Але час і будні зруйнували романтичну картину братерства. У відносинах з Польщею дедалі більше проступає те, що ми не хотіли бачити: зверхність, недовіра, асиметрія. Поляки поводяться не як рівні партнери, а як старший брат, який дозволяє собі диктувати правила, нагадувати про власні жертви й вимагати нескінченної вдячності.
І тут головне запитання: як довго ми готові терпіти приниження в обмін на допомогу? Чи не стає цей «союз» новою пасткою для України, коли підтримка сусіда обертається політикою васалітету?
Польща як тил і дзеркало проблем
Пік братерства
Весна 2022-го. Польща стала другою домівкою для українців. За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, понад 3,5 мільйона українців перетнули польський кордон у перші місяці після вторгнення. Частина рушила далі в Європу, але сотні тисяч залишилися саме там. Польські школи й дитсадки прийняли понад 200 тисяч дітей, лікарні почали лікувати поранених.
Символічним був виступ президента Анджея Дуди у Верховній Раді у травні 2022 року: «Між нашими народами більше не буде кордонів». Це звучало як історичний перелом: ніби Польща й Україна нарешті залишають у минулому сторіччя взаємних образ і конфліктів.
Суспільна підтримка тоді була рекордною. Опитування CBOS улітку 2022-го показувало: 94% поляків підтримують допомогу Україні. Це був нечуваний рівень солідарності.
Реальність буднів
Та емоційна ейфорія швидко вичерпалася. Прийом мільйонів біженців став тягарем для польських муніципалітетів. Вартість утримання українців у Польщі обчислювалася мільярдами злотих, а ЄС компенсував лише частину. У сільському господарстві виникло відчуття конкуренції: дешеве українське зерно йдуть через польський ринок, збиваючи ціни.
Політична логіка також змінилася. Правляча тоді партія «Право і справедливість» (PiS) вступила у важку виборчу кампанію. Її головним конкурентом стали крайні праві, які відкрито грали на антиукраїнських настроях: мовляв, «ми допомагаємо надто багато», «українці забирають наші робочі місця», «вони не цінують того, що ми для них робимо».
Польща як дзеркало
Польща стала дзеркалом наших сильних і слабких сторін. Сильні — у перші місяці війни, коли нас підтримували як жертв неспровокованої агресії. Слабкі — коли ми не змогли перетворити цю хвилю симпатій у довгострокову стратегію.
Саме Польща показала, що без правильної дипломатії навіть найближчий партнер може перетворитися на джерело принижень. Саме тут ми відчули, що вдячність союзника швидко змінюється на роздратування, якщо не будувати відносини як рівні.
І найгірше: Польща стала полігоном, де Росія через дезінформацію й внутрішніх популістів випробовує механізми розколу. І українська влада виявилася безпорадною у протидії цьому.
Прикордонна реальність: підтримка крізь приниження
Живий досвід українців
Сотні тисяч українців щомісяця перетинають польський кордон. І для більшості цей досвід — не про «європейські цінності». Це досвід принижень.
— Черги по 12–20 годин.
— Вивертання речей на оглядові столи, щоб «нічого не сховали».
— Рентген машин — навіть тих, де їдуть матері з дітьми та собаками, додатково ще огляд на ямах на приховані схованки
— Байдужість прикордонників, що змушують стояти усіх, бо в них перезмінка чи положені 30-40 хвилин на одну машину, і вони будуть тримати
Це — щоденна реальність. І жодні слова про «дружбу народів» не перекриють цей досвід. Бо саме він формує відчуття гідності чи безправ’я.
Політика в деталях
Прикордонні приниження — це не випадкові ексцеси. Це системна політика. Польща використовує кордон як інструмент сигналу: «ви — залежні від нас».
І це працює: люди, які годинами стоять у чергах, повертаються з відчуттям, що Польща не друг, а контролер. І цей досвід небезпечний. Бо він формує роздратування й відчуження навіть серед тих, хто ще вчора був вдячний.
Європейська «фільтрація»
У 2022 році Польща відчинила двері для мільйонів. Але у 2025-му кордон нагадує радянські «фільтраційні пункти». Тільки тепер це не Москва, а Брюссель і Варшава.
Цей контраст руйнує всі красиві слова. Бо щоденний досвід сильніший за дипломатичні декларації.
Асиметрія пам’яті: історія як зброя
Волинь як односторонній ярлик
Для польської політики тема Волинської трагедії стала інструментом тиску на Україну. Кожне літо — нові заяви про «вибачення», нові вимоги до Києва, щоб президент і парламент схиляли голову перед Варшавою. Із цього зробили не діалог, а ритуал покори.
Але у цьому ритуалі є одна ключова риса: він односторонній. Польща вимагає вибачень, але сама мовчить про власні злочини проти українців.
Пацифікація 1930-х
У 1930 році польська влада провела так звану «пацифікацію» на Волині та Галичині. Було знищено понад 800 українських господарств, закрито десятки шкіл і «Просвіт». Людей били, арештовували, змушували підписувати «заяви лояльності». Це була системна акція залякування, спрямована на придушення українського руху.
Про це у польських виступах — мовчання.
Операція «Вісла»
1947 рік. Польська комуністична влада ухвалила план «Вісла». Понад 140 тисяч українців — з Лемківщини, Надсяння, Холмщини — були насильно депортовані на західні землі Польщі. Їх розселили поодинці, аби зламати громади й знищити ідентичність.
Це була етнічна чистка. Але у польському офіційному наративі — «боротьба з УПА». І сьогодні мало хто у Варшаві готовий визнати масштаби цього злочину.
Диктат пам’яті
Таким чином, ми отримуємо асиметрію. Україна — вічний винуватець, Польща — вічна жертва. Ця схема вигідна польським політикам, бо дозволяє говорити мовою зверхності: «Ми вам допомагаємо, але ви мусите каятися».
Для України це пастка. Бо будь-яка дискусія про історію закінчується тим, що нам нав’язують чужий наратив.
Зеленський: актор у дипломатії, що грає роль державника
Володимир Зеленський увійшов у владу не як політик, а як телевізійний персонаж. Його «школа» — сцена й гримерка, де головне — емоція, імпровізація й рейтинг миттєвої реакції. Він ніколи не навчався ані дипломатії, ані державному мистецтву компромісів. Для нього політика — це продовження шоу, а не відповідальність перед історією.
У міжнародних відносинах така логіка катастрофічна. Там, де справжні дипломати вимірюють кожне слово, він дозволяє собі метафори й «сильні образи». Там, де потрібна обережність, він шукає емоційного ефекту. У результаті слово українського президента перестає бути зброєю на нашу користь — воно стає подарунком для опонентів.
Імпровізації, що коштували Україні
Генасамблея ООН (2023): невдалий пасаж про «політичний театр» у діях сусідів. Результат — демонстративний вихід польської делегації й перший великий тріщ у відносинах.
«Зернова війна»: замість кулуарних переговорів — публічні заяви про «егоїзм сусідів». Наслідок — польські фермери й політики використали ці слова як аргумент проти України.
Інтерв’ю Sky News (2025): фраза про те, що «Польща не врятує своїх громадян» у разі масованої атаки дронами. Контекст був інший, але у Варшаві почули лише приниження. Лешек Міллер отримав ідеальний привід назвати Зеленського «руською онучею».
Кожен із цих епізодів можна було уникнути. Але Зеленський поводився як актор, що грає на публіку, а не як державник, що рахує наслідки.
Чому це небезпечно саме з Польщею
Польща — країна з історичними травмами та комплексами. Там національна гордість — це нерв. Будь-яка фраза, яка натякає на слабкість, звучить як приниження всієї нації. І саме туди Зеленський кидає свої недбалі метафори.
Польське суспільство, де вже впала підтримка України, підхоплює їх як підтвердження: «Українці нас зневажають». Польські політики, які шукають електоральні дивіденди, використовують їх як зброю. Кремль тиражує їх як «доказ невдячності». У підсумку — одна необережна фраза українського президента запускає цілий ланцюг ворожості.
Акторська логіка проти дипломатії
У серіалі можна дозволити собі імпровізацію: глядач пробачить, сміх зала замаскує. У дипломатії імпровізація рівнозначна поразці. Тут кожне слово — це або міст, або міна.
Зеленський мислить кадрами, а не стратегіями. Його мета — емоційний ефект тут і зараз. Але у міжнародних відносинах важлива не овація сьогодні, а довіра завтра. І саме цю довіру він підриває.
Висновки
Україна платить за своє право бути вільною найвищу ціну — кров і життя. Ми щодня доводимо, що здатні стримувати найнебезпечнішу армію світу, тримати фронт, який водночас є східним муром Європи. І саме тому ми не можемо дозволити собі бути васалами навіть перед тими, хто називає себе союзниками. Допомога важлива. Але допомога, що обертається на приниження, — це не підтримка, а спроба контролю.
Польща дала багато: прихисток, політичний голос, логістичний тил. Але й Україна дала не менше: ми зупинили російську армію, яка без нашої відсічі стояла б уже під Любліном. Ми платимо ціною тисяч життів за безпеку не тільки свою, а й польську. Тож будь-які кордони принижень, будь-які ритуали «нескінченної вдячності» чи одностороннього каяття мають бути зруйновані. Інакше це не партнерство, а колоніальний диктат у новій обгортці.
Влада в Києві мусить усвідомити: дипломатія — це не сцена для імпровізацій і не шоу для внутрішнього рейтингу. Кожне слово президента може стати зброєю проти України, кожна необережність — подарунком для Кремля. Ми не маємо права знову втратити довіру союзників через акторську звичку жити моментом. Ми маємо говорити мовою держави, а не серіалу.
І головне — ми, українці, не можемо миритися з роллю «молодших». Ми не зобов’язані нескінченно стояти у прикордонних чергах, вивертати свої сумки під принизливим поглядом чужих митників, ми не зобов’язані вічно каятися за історію, в якій польська сторона теж має власні злочини й тіні. Ми не просимо поблажок. Ми вимагаємо рівності. Бо ми довели, що варті її.
Якщо ми дозволимо партнеру бачити нас лише як прохачів, ми програємо навіть вигравши на фронті. Перемога в XXI столітті — це не тільки танки й дрони. Це ще й право говорити з союзником на рівних, без принижень і диктату. І цю червону лінію ми мусимо провести сьогодні. Бо завтра буде запізно.
Ми не васали. Ми — нація, яка платить за свободу Європи. І ми маємо право на повагу, гідність і рівність.
