«В Україні немає попиту на освіту ні від студентів, ні від ринку праці» - Тимофій Милованов

«В Україні немає попиту на освіту ні від студентів, ні від ринку праці» - Тимофій Милованов

Теорії освіти

В педагогічному світі є декілька теорій того, що дає освіта. Одна з них – це теорія зв’язків. Якщо я вступив у Гарвард, то буду вчитися з людьми, які змінюють світ. Якщо я поступив у Вісконсин, де я і навчався, то перебуватиму на нижчому рівні зв’язків, а, наприклад, Піттсбург, де я викладаю, дає абсолютно інші зв’язки. Можна вчитися в КІМО і наробити собі зв’язків, а можна народитися в сім’ї, де вони вже є – тоді не потрібно і вступати в університет.

 Але зв’язки – це ще не освіта. Або ми тоді маємо встановити, що виші – це клуби по зв’язкам. Зробимо олігархічний університет, який будуть відвідувати тільки діти олігархів, або університет активістів, де вони будуть ходити на майдани. Нам тоді не треба вчити людей математиці, історії чи культурі, нам треба їх водити разом в паб чи на спорт, щоб вони там займались тім-білдінгом. Хоча насправді десь так воно і відбувається. Всі випивають в гуртожитках. Це навіть в законі написано: щоб відкрити університет, у вас має бути гуртожиток, інакше ви не отримаєте ліцензію. І це зрозуміло, бо навіть якщо у людей є де жити, вони мають десь разом пити. Це створює network in opportunities. З цієї точки зору наша система працює дуже добре.

 Друга модель освіти була розроблена Майклом Спенсом. Він отримав Нобелівську премію, став деканом бізнес-школи Стендфордського університету, і більше в науку не повернувся. В цій моделі взагалі нема нічого про освіту. Основна ідея в тому, що вчитися важко. Складати іспити важко. І якщо людина трохи розумніша, то їй легше це робити. В хорошому університеті тупа людина не зможе отримати диплом, якщо вона не здасть іспити. Модель Спенса показує, що основна мета університету – відібрати розумних людей від нерозумних. Не навчити їх чомусь, не створити кар’єру, а просто відібрати. Якби така модель в Україні була правильною, то після випуску з Шевченко чи Могилянки ви б одразу мали отримати забезпечене життя. Ті, хто виходить з хорошими оцінками з Пенсільванського університету, йдуть працювати на Уолл-стріт. Якщо ви виходите з Гарварду, вас усі хочуть купити. Якщо ви випускаєтесь у кращих 10-15% з Піттсбургу, то ви йдете працювати на Уолл-стріт, а якщо в останніх 20%, то перекладати бургери у МакДональдз.

Існує дуже жорстока ієрархія університетів. Всі мої студенти дуже стараються у цих ВНЗ, щоб у них були кращі оцінки, бо це їх точка входу на ринок праці (більше про погляд Тимофія Милованова на американську освіту можна прочитати тут. – Platfor.ma). Ті, хто дуже розумні, не тільки отримують гарні оцінки, а ще й будують хороші стосунки з кафедрою. Вони напрацьовують менторів на все життя, що ті їм писали рекомендаційні листи ще багато років потому. Ще більш розумні відкривають свої компанії. Наприклад, поки я викладав теорію ігор в одному з університетів, студенти з мого потоку створили Snapchat.

 Тому зв'язки – це дуже примітивна модель університету. Менш примітивна – відібрати кращих людей і дати їх ринку. В Україні зараз цього не відбувається. Сьогодні свою кар’єру ви відбудовуєте через роботу, де починаєте доводити, що ви чогось варті. Але ви мали це довести за чотири роки в університеті, де навчались і складали іспити! Ринок дуже обмежений, комусь пощастить в одній компанії, комусь ні. А потім ми дуже дивуємось, що у нас в роботі люди не на своїх місцях. Бо замість того, щоб відібрати їх раніше – в університеті – ми на п’ять років затримуємо цей процес.

 Про корупцію у Піттсбургу

У Піттсбургу один студент завжди ходив до мене на консультації, і постійно про щось питав. Я думав, що він дуже розумний, поки не побачив його домашні роботи – вони були жахливі. Коли він перший раз зробив помилку – нічого страшного, другий – ну, з ким не буває, але якщо з восьми домашніх робіт він вісім виконав погано, то це вже система. Це означає, що помилка не наша, а його. Справа в тому, що він виріс в сім’ї важливого донора для університету і думав, що захищений цим.

 В останній день семестру він написав мені довгого листа з погрозою, що якщо я не поставлю йому високу оцінку, то він напише на мене скаргу. Він погрожував розповісти усім, що я нелегально закачав йому книжку з Теорії ігор. Колись під час навчання я дійсно закачав йому цю книгу, бо втомився постійно робити виписки та скріншоти лекцій. Він весь час зберігав цю флешку, і тепер мав доказ моєї нелегальної діяльності. Знаєте який штраф за це? $500 тис. Пізніше я поговорив з юристами, і виявилось, що мені нічого не загрожує, бо я не мав від цього жодної вигоди, а він мав – зекономив $18. Але одразу, коли він тільки написав мені листа, я абсолютно не знав, що робити. Не піду ж я до університетських юристів і не скажу: «Тут така справа. Я нелегально качаю книжки, що робити?» Читаю листа далі. У 2014 році цей студент питав мене про ситуацію в Україні, і я показав йому відео з веб-сайту англомовної газети, де вбивали людей на Майдані. У листі він написав, що «I showed him disturbed videos». Розумієте? Мені пощастило, що я показав це з офіційної газети, і у мене є підтвердження, що це було не порно. Таких погроз у листі було ще декілька.

 Я пішов до декана. Він відреагував так само як і я, сказав, що «ми цьому студенту покажемо». Наступного дня до університету приходить поліція, зачищає половину факультету, бо один учень не сповна розуму. При свідках я його попереджаю, що він зараз отримає незадовільну оцінку. Біля дверей стоїть поліцейський з пістолетом, і ви собі не уявляєте, який це пресинг на студента. Він каже, що хоче скористатися правом на апеляцію. Тоді заходить декан, і демонструє чисто американську апеляцію: «Я вже подивився на вашу роботу. Appeal is denied». Далі цей хлопець пише зе одну апеляцію до всієї школи – і вони йому моментально відмовляють. Після цього збирається консиліум на рівні університету з восьми людей. Я дві години пояснював їм, в чому справа, але марно. Студент привів двох свідків, замів проректорів цього вузу, котрі є хорошими друзями його батька. В результаті «His appeal was proved».  Десь на сьомому рівні його все ж відпустили, а через два роки питання зовсім закрили. Тому не можна сказати, що в Америці все чесно і немає корупції.

 Але у Пенсільванському університеті була трохи інша ситуація. Я побачив, що на іспиті студент списує. Перше, що ти маєш в цій ситуації зробити, – задокументувати це, тобто зробити знімок. Далі ти маєш тихенько покликати доцента, і сказати: «Бачиш?». Той підтверджує: «Бачу». Ти кличеш ще двох свідків і так само вказуєш на студента. Далі ти підходиш до нього, цікавишся, що він робить і просиш дозволу сфотографувати. Потім кажеш: «Ви, будь ласка, цього більше не робіть». Після цього ви пишете цілий талмуд опису ситуації і відправляєте у спеціальний комітет. Цей комітет викликає студента, робить перше зауваження і відпускає. Але вже другого разу вони навіть не розбираються, відраховують, тому що це системна проблема. Пенсільванський університет більш професійний. Ось такий кейс вони б виграли у суді, тому що система продумана розумно.

 Працевлаштування студентів

В Україні є близько 470 ВНЗ, і я не зовсім розумію, що вони роблять. Припустимо, частина з них вчать, ще частина дають інформацію, яку легко можна знайти в інтернеті, а що роблять інші? Вони набирають студентів, де ті 4-6 років свого життя нудяться в аудиторіях, вчаться переписувати книжку та механічно запам’ятовувати відповіді на питання. Чому в країні з демографічною кризою, де немає чим платити пенсії, 60% людей на чотири роки випадають з ринку праці, сидять в аудиторіях і нічого не навчаються? В травні, до приїзду в Україну, я думав, що у нас просто дуже погано викладають. Але зараз я розумію, що вищої освіти, такої як є на Заході, у нас нема. Є епізодичні кафедри, епізодичні люди, епізодичні студенти, але не ВНЗ, які займаються тим, чим має займатись університет. Проблема в тому, що студенти не розуміють, нащо їм вчитися. Немає попиту на освіту ні від студентів, ні від ринку праці. Людина отримала диплом і це їй не дало ніякого результату. Кар’єри будуються таким чином, що ці навики навчання не відпрацьовуються.

 В Київській школі економіки у нас кожного року є випуски. У цьому буде 20 людей. Ті місяці, що я тут, я за цим випуском пильно дивлюся. Я вже зробив свою ієрархію людей: хто найрозумніший, хто є другим, третім, хто креативний, а хто творчий, з ким треба стартапи запускати, а хто просто цікаві люди. Я відібрав суперзірку і ми будемо чекати, поки вона розквітне. Весь цей час ми будемо підтримувати і відчиняти перед нею двері. Таким чином ми набираємо людей, котрих будемо далі виштовхувати. Так робиться в Америці – університет намагається добре влаштувати студентів. Чим вони це краще зроблять, тим більш наступного року людей до них прийде.

 Мене інколи питає банк чи якась фірма: «А хто у вас найкращий студент?». Тоді я відповідаю: «Для вас найкращий ось цей». Я їм не віддам самого кращого, бо його я хочу влаштувати на вищий рівень. Але я їм так само не скажу, щоб вони взяли сьомого. Я їм віддаю різних кращих людей. У нас є пряма мотивація, щоб наші люди були найвище влаштовані, і були нашими партнерами чи напів партнерами у майбутньому.

 Тому ми завжди в пошуку найкращих студентів. Розумним людям ми навіть будемо платити. Якщо ви знаєте когось в Чорткові, Житомирі чи під Одесою, де завгодно, хто дуже розумний, скажіть мені, я заплачу стипендію самостійно, щоб ця людина приїхала і навчалась у нашій школі. Ми маємо набрати найкращих.

 Ми можемо писати які завгодно правила про те, які чесні мають бути іспити, робити які завгодно бази даних, але це вторинне – це симптом. Причина в тому, що у ВНЗ немає мотивації відбирати кращих студентів, готувати їх і займатися тим, щоб їх життя було забезпечене. Через що студенти обирають університет? Держзамовлення, термін та легкість навчання і т.д. А вони мають дивитися на одну тільки річ – placement record – куди випускники цього університету потрапляють. Тому наші ВНЗ мають починати співпрацювати з компаніями, аспірантурами інших університетів та закордонними ВНЗ. Бо студент має бути пріоритетом. Це те, що мені здається справжньою освітою, яка працює.