Є в нашому місті така будівля, скажімо так, типу маріупольського театру, стара, з товстими стінами. Ще при совку будувалася, їх взагалі безліч чи не в кожному районі. Зараз такі будівлі віддані під офіси, спортклуби, магазини тощо.
Буваю там часто. Там всередині є приміщення, які наполовину під землею. Так ось, коли нас бомбардували росіяни, підло, вночі, то в маленькій дитячій роздягальні при спортклубі та коридорчику на підлозі намагались спати понад 60 людей. Збігалися з сусідніх багатоповерхівок.
Уявляєте, навкруги темрява розривається спалахами від авіабомб. Всі нажахані. Вже пожежі. П'ятиповерхівки зруйновані. Зараз відновлені, але навпроти досі бачу старі складські приміщення, які й сенсу немає відновлювати. Так і стоять, вже скоро два роки.
Тільки спогади залишаються. І коли ті, хто втекли, повернуться - вони не побачать наслідків, принаймні найстрашніших. Кожного разу приїжджаю і згадую ці розповіді про страшні ночі під авіабомбами.
Ще страшніше, можливо, одного разу у відбудованому місті зловити себе на думці, що може нам все це здалося? Забути? Як вже забувають різні "щасливчики" - і починають проводити себе так, як завжди. Бикувати, нахабніти, красти, будувати корупційні схеми.
Війна, може, дає шанс вийти з неї іншими людьми. Кращими, ніж ми були до її початку. Хоча це все індивідуально...
