"Родственники пострадавших в Сергиевом Посаде дежурят у больницы... Подъезжают кареты скорой помощи... "
Вони почали гинути. Не тільки на нашій території - а на своїй.
Нуль емоцій. Принаймні тих, на які розраховували би ці "жертви". Як казав Лавров про сирійських дітей - что вы іх пылью прісыпалі, чтобы рассію обвініть? Что это за голлівудская постановка?
Я зазвичай читаю наші новини, і тоді здається, що у них війну може й чутно, але ж вони досі живі. Ми помираємо кожного дня, і вже давно перетворились на суху статистику. А що ж вони?
А потім заходжу на російські пабліки, і там, виявляється, у них щодня в прикордонні і будинки взлітають в повітря к бісам собачим. І автівки горять. І люди (чи ж вони люди?) отримують поранення, і (вуаля) гинуть. Нарешті.
"Білгородська область: 39 артилерійських снарядів, 58 гранатометних пострілів, скинута одна граната з БПЛА в село Наумово.
Шебєкінскій округ: випущено 10 мінометних снарядів.
Краснояружскій район: 9 артилерійських снарядів, від падіння безпілотника є загоряння будівлі...."
Це приклад за один день. Це вже в них. Від серця відлягло. Крим, Ма-а-асква, Ростов, Курськ, ще якась х...ня, - палає і вибухає. Те, що їх звозять в реанімацію після вибуху так званої "піротехніки" на заводі - викликає якусь скупу емоцію. Галочка, подумки, типу "зроблено". Ідемо далі.
Пам'ять підкидує найболючіші спогади про події: перші дні "повномасштабної'. Літаки над житловими кварталами. Розстріляні багатоповерхівки. Кременчуцький 'Амстор'. Вінниця. Дніпро. Кривий Ріг. Запоріжжя. Покровськ. Київ. Хмельницький. Харківський вокзал. Харківська Салтівка. Маріуполь. Буча й Ірпінь. Херсон. Ізюм. Куп'янськ сьогодні. І далі, далі, далі...
Війна напилася української крові та повертається додому. До рассії.
Нарешті.
