Український наступ ще продовжується, а західні політики й експерти зі все більшим завзяттям характеризують майбутню війну Росії з Україною саме як довгу війну. І це зовсім не тільки реакція на сам наступ ЗСУ на російські позиції. Це й реакція на те, що відбувається у самій Росії. Спостерігачі бачать, що путінський режим перетворюється на класичний тоталітаризм, а його очільник навіть і не думає про завершення війни, ба більше – він цією війною живе й харчується, як молодильною водою.
Мені й раніше здавалася утопічною формула, згідно з якою Україні треба допомагати у наступі, щоб посилити її позиції на майбутніх перемовинах. Я був упевнений у тому, що ніякого іншого бачення перемовин, окрім української капітуляції, у Путіна немає й не буде. Отже, нам потрібно забути про перемовини – а значить забути і про мир як про політичну категорію. Війна може прискоритися, призупинитися, знову прискоритися, зупинитися – але без будь-яких домовленостей між Москвою і Києвом. Армії не підписують мирних угод – вони воюють. Мирні угоди підписують політики. Якщо «з того боку» немає політика, зацікавленого у мирі, це означає, що миру не буде.
Який із цього висновок? По-перше, треба перестати шукати відповідь на питання «коли закінчиться війна?», яке я чую майже від кожного свого співрозмовника. Ми цього не знаємо. Але що ми знаємо точно, то це те, що Росія не бажає миру й має ресурси для продовження війни. А це означає, що у цій війні треба навчитися жити.
Чи може бути життя у війні нормальним? Так, коли ти розумієш, що мир – абстрактна і недосяжна категорія. Але у цьому разі змінюються пріоритети виживання. І в держави, і в громадянина.
Головний пріоритет держави у довгій війні – це, звісно, саме її збереження. Збереження самої держави та її громадян. Держава має правильно розраховувати свої сили, свої ресурси – як військові й фінансові, так і людські, щоб у фіналі довгої війни не опинитися у порожнечі. Громадянин має навчитися жити у війні так, як він жив у мирі. Нічого нового у цьому немає. І в минулому, і тепер є країни, мешканці яких живуть – народжуються і вмирають – у таких довгих конфліктах. І нам треба вчитися на цих прикладах, а не дивитися на мешканців сусідніх країн, які поки що насолоджуються миром.
Я часто чую й читаю слова про контраст між віддаленими від війни регіонами й тими, хто знаходиться на кордоні з Росією й окупованою зоною. Про контраст між фронтом і тилом. І я прекрасно розумію тих, кому найгірше. Хоча що значить – кому найгірше? Матері у закарпатському селі, яка втратила сина, не краще, ніж тим, хто живе під бомбами на сході. У війні всі є рівними і кожен може стати жертвою – це якраз те, що відрізняє війну від миру.
Але логіка довгої війни – це навчитися не виживати, а жити. Жити в умовах війни. Прикрити міста сучасними системами протиракетної оборони. Зберегти критичну інфраструктуру. Створити умови для економічного розвитку й повернення людей у безпечні регіони країни не після, а під час війни. Повернути у суспільство демократичні норми. Для цього потрібне нормальне – наскільки це можливо – життя. Коротка війна передбачає рішучий удар, перемогу й катарсис. У довгій війні перемогою є саме збереження держави й нації. Якщо Путін зацікавлений у війні на виснаження, для нас головною метою має бути не виснажитися самим, а виснажити Росію. Той, хто виснажиться першим – той і програє.
Я свідомо не говорю тут про саму війну як таку, бо планування воєнних дій – це задача військових, а не журналістів. Але сама логіка розвитку ситуації підкаже нам, якою ця війна буде у наступні роки – наступальною чи оборонною, або наступальною й оборонною водночас, і якою буде інтенсивність воєнних дій. Втім, найважливішим є те, щоб ми не втягувалися у російський сценарій війни, а навʼязували б росіянам свій. Й щоб ми при цьому памʼятали – немає такої ціни людських життів, яку російський керманич і російський народ не готові були б заплатити за загарбання чужих територій. Це доведено всією російською історією і створювало можливість успіху саме тому, що Москва завжди воювала на континентальному розломі: її «євразійське» ставлення до цінності життя стикалося з європейським. Дуже важливо, щоб і цей сценарій Росія нам не могла навʼязати, щоб наше ставлення до цінності людського життя не стало схожим на російське – хоча б тому, що ми просто не маємо такої кількісної можливості.
Отже, всім нам потрібно навчитися жити. Жити у війні. Адаптуватися до такого життя. Жити у горі – і жити у радості. Будувати плани – хай і не на довгу дистанцію. Навчитися цінувати кожний прожитий день. Не боятися позитивних емоцій. Не боятися розвиватися. Усвідомити, що найближчим часом життя не буде іншим. Сподіватися, що я помиляюся і все закінчиться вже через кілька тижнів – я й сам так живу. Але будувати життя таким чином, ніби війна не закінчиться ніколи.
Але обовʼязково жити. Жити. Не виживати.
