Після чотирьох із половиною років повномасштабної війни говорити, що в Україні немає ветеранської політики, вже неправильно. Вона є, і протягом 2025–2026 років держава справді почала збирати те, чого раніше критично бракувало: систему фахівців супроводу, цифрові сервіси, окремі програми працевлаштування, житлові компенсації, нові пакети медичної підтримки, довготривалий догляд, державні ветеранські простори. На 2026 рік на ветеранську політику передбачено 18,9 млрд грн, що на 6,3 млрд більше, ніж попереднього року: 5,7 млрд грн спрямовано на житлові компенсації, 2,9 млрд — на фахівців супроводу, 1,1 млрд — на мережу державних ветеранських просторів, 1 млрд — на стоматологічну допомогу, ще близько 4 млрд — на інші програми підтримки. Це вже помітний державний ресурс. Проблема, однак, полягає в іншому: Україна досі будує переважно інфраструктуру доступу до допомоги, тоді як мала б будувати систему гарантованого результату повернення людини з війни.
Ця різниця принципова. Державна звітність сьогодні добре відповідає на питання, скільки створено сервісів, вакансій, програм, центрів, консультацій і цифрових інструментів. Значно гірше вона відповідає на питання, які насправді характеризують якість ветеранської політики: скільки ветеранів через рік після звільнення мають стабільний достатній дохід; скільки важкопоранених отримують безперервну реабілітацію; який середній строк очікування житла; скільки людей після демобілізації залишаються без роботи; який відсоток тих, хто працевлаштувався, зберігає роботу через 12 місяців; скільки ветеранів змушені звертатися до юристів або судів для отримання вже гарантованих державою прав. Поки система переважно вимірює власну активність, а не кінцевий стан ветерана, існує серйозний ризик підмінити політику реінтеграції адмініструванням послуг.
Особливо це помітно у матеріальному забезпеченні. У березні 2026 року мінімальні пенсійні виплати для осіб з інвалідністю внаслідок війни були збільшені до 18 885 грн для I групи, 15 494 грн для II та 10 625 грн для III групи; мінімальна пенсійна виплата учаснику бойових дій становить 6 197 грн. Це реальне підвищення порівняно з 2025 роком, однак воно демонструє й обмеженість самої моделі. Українська система соціального захисту ветеранів досі значною мірою побудована навколо статусу, пенсійної надбавки, пільги або окремої компенсації, а не навколо оцінювання того, наскільки війна фактично змінила економічну спроможність конкретної людини. Двоє людей з однаковим статусом УБД можуть перебувати в абсолютно різних умовах: один повернувся до власного бізнесу й житла, інший утратив професію, здоров’я, житло і можливість працювати повний день. Формально держава бачить однаковий статус. Економічно це дві абсолютно різні ситуації.
Тому Україні потрібен перехід від переважно статусної системи до моделі функціональної та економічної потреби. Підтримка повинна враховувати ступінь втрати працездатності, необхідність постійного догляду, можливість повернення до попередньої професії, склад родини, житлове становище, потребу в перекваліфікації та реальну втрату доходу. Це не означає відмову від базових ветеранських гарантій. Це означає, що основний ресурс має концентруватися там, де без держави людина об’єктивно не може відновити самостійність. Інакше обмежений бюджет неминуче розподіляється тонким шаром між величезною кількістю статусів, створюючи багато формальних прав, але недостатню підтримку для тих, хто потребує її найбільше.
Працевлаштування є одним із напрямів, де держава нарешті починає рухатися від пільгової логіки до системної. У 2026 році затверджена державна програма «Ветеран.Робота» на 2026–2027 роки, яка передбачає професійну адаптацію, перекваліфікацію, взаємодію з роботодавцями, адаптацію робочих місць і супровід після працевлаштування. Мінветеранів одночасно звітує майже про 150 тисяч актуальних вакансій на платформі «Кар’єра ветерана». Це позитивна зміна, але кількість вакансій не є показником успішного повернення на ринок праці. Вакансія нічого не говорить про відповідність зарплати потребам ветерана, використання його кваліфікації, можливість працювати після тяжкого поранення чи про те, чи залишиться людина на цій роботі через пів року.
Головне, чого досі бракує, — повноцінної загальнонаціональної системи military-to-civil transition, тобто підготовки людини до цивільного життя ще до моменту остаточного звільнення зі служби. Демобілізація не повинна виглядати як адміністративний обрив: учора людина була частиною військової системи, сьогодні отримала документи і далі самостійно шукає лікаря, психолога, роботу, житло та пояснення власних прав. До виходу зі служби має складатися персональний маршрут: медичний і функціональний стан, потреби в реабілітації, підтвердження цивільного еквівалента військових компетенцій, можливості освіти або перекваліфікації, потенційні роботодавці, необхідність адаптації робочого місця та соціальні ризики сім’ї. Саме ця ланка поки залишається недозібраною. Нова програма «Ветеран.Робота» рухається в правильному напрямі, але вона ще має довести, що здатна створити безперервний перехід, а не просто кращий сервіс пошуку роботи.
Житло залишається, ймовірно, найбільш показовою сферою розриву між наявністю державної програми і реальною доступністю результату. На житлові компенсації у 2026 році передбачено 5,7 млрд грн, розширено доступ до пільгової іпотеки, працюють програми компенсації оренди. Держава справді фінансує житло і тисячі сімей отримують реальну допомогу. Проте сама процедура досі починається з постановки на квартирний облік, після чого йдуть черга, рішення та очікування компенсації або житла. Тобто головна архітектура не змінилася: дефіцит не усунуто, його адмініструють.
Для країни, де війна одночасно створює нових ветеранів, людей з інвалідністю, внутрішньо переміщених осіб і руйнує житловий фонд, одними компенсаціями цю проблему не розв’язати. Потрібна окрема довгострокова програма ветеранського житла: муніципальний і державний орендний фонд, будівництво адаптованих квартир, довгостроковий субсидований найм, кредитні програми для різних рівнів доходу, механізми швидкого забезпечення житлом важкопоранених та сімей загиблих. Іпотека сама по собі не є житловою політикою для людини, яка після війни втратила працездатність або дохід. Компенсація оренди не вирішує проблему, якщо нормальна ринкова оренда системно дорожча за державну допомогу. Житлова політика повинна вимірюватися не тим, скільки сертифікатів видано, а тим, чи скорочується кількість ветеранів, які не мають відповідного їхньому стану житла.
Найскладнішою залишається медична реабілітація і те, що відбувається після неї. У 2025 році Мінветеранів звітувало про понад 554 тисячі медичних послуг у більш як 500 закладах та анонсувало нові спеціалізовані програми на 2026 рік. Це масштабне розширення доступу. Однак для тяжкопораненої людини кількість наданих послуг сама по собі майже нічого не означає. Її проблема не закінчується завершенням одного реабілітаційного пакета: ампутація, травма спинного мозку, тяжка черепно-мозкова травма, втрата зору або множинні поранення створюють потребу в роках повторної реабілітації, протезування, лікування хронічного і нейропатичного болю, психологічної або психіатричної допомоги, адаптації житла, професійної реорієнтації та підтримки сім’ї.
Довготривалий медичний догляд, який нарешті почав формуватися у 2026 році, дуже добре демонструє розмір проблеми. Програма розрахована на ветеранів із тяжкою функціональною залежністю, яким необхідна постійна медична, реабілітаційна і соціальна підтримка. Але загальний ліміт фінансування на 2026 рік становить лише 37 701 цикл догляду, де один цикл дорівнює одній добі. Це приблизно 103 людино-роки цілодобового догляду. Кількість фактичних отримувачів може бути більшою, якщо вони користуються послугою протягом частини року, але сама місткість програми показує її нинішній масштаб: це необхідний експериментальний механізм, але ще не національна система, здатна покрити потребу країни після настільки масштабної війни.
Фундаментальна управлінська проблема: Україна досі не оприлюднила достатньо точного прогнозу повної майбутньої потреби в довготривалому догляді, спеціалізованій реабілітації, психологах, фізичних терапевтах, ерготерапевтах, протезистах та адаптованому житлі. Без такого знаменника неможливо оцінити адекватність будь-якого бюджету. Можна відкрити десять, двадцять чи п’ятдесят центрів і кожного разу звітувати про розширення мережі, але без відповіді на питання, скільки людей реально потребуватимуть допомоги, неможливо сказати, чи покриває система 80% потреби або 8%. У сфері, де демографія потреби формується самою війною, держава повинна планувати потужності на роки вперед, а не розширювати їх у міру накопичення черг.
Ще одна системна проблема — різка нерівність між громадами. Дослідження «Право на захист», проведене у 68 громадах Вінницької та Дніпропетровської областей, зафіксувало критичний дефіцит реабілітаційної інфраструктури в усіх досліджених громадах; правова допомога в необхідному обсязі була доступна лише приблизно у чверті громад, а попит на психологічну підтримку повністю задовольнявся лише у 18%. При цьому 67 із 68 громад формально мали спеціальні програми підтримки ветеранів. Це дуже важливий результат: наявність місцевої програми ще не означає наявності спроможності.
Саме тому інститут фахівця із супроводу є одночасно одним із найправильніших і найбільш показових рішень держави. Один фахівець має вести до 35 кейсів, а в перспективі держава планувала значно більшу мережу таких працівників. Вони мають стати фактичними case managers, які ведуть ветерана через медичну, соціальну, житлову та адміністративну систему. Але фахівець супроводу вирішує проблему навігації, а не проблему відсутньої спроможності. Він може знайти психолога — якщо психолог є. Може допомогти оформити житло — якщо є фінансування. Може направити на реабілітацію — якщо є місце. Може пояснити програму зайнятості — але не створить відповідну роботу. І якщо держава вкладатиме мільярди у навігаторів по дефіцитній системі, не збільшуючи саму кількість доступних послуг, через кілька років отримає дуже добре організовану чергу.
Бюрократія при цьому залишається окремим тягарем. Дослідження ПРООН показало значний попит ветеранів та їхніх родин на юридичну допомогу саме через оформлення статусів, соціальних гарантій, виплат, медичних і трудових прав. Особливо показовою є ситуація ветеранок, які частіше за чоловіків повідомляли про проблеми зі звільненням зі служби, оформленням статусів та отриманням соціальних і медичних гарантій. Це означає, що значна частина державних прав досі не реалізується автоматично, хоча більшість необхідних даних уже перебуває в самій державній системі.
Справжня цифровізація ветеранської політики тому повинна полягати не в появі ще одного кабінету чи мобільного сервісу. Її мета — усунути необхідність звернення там, де право вже можна встановити автоматично. Якщо держава знає, що людина служила, отримала поранення, має певний статус, інвалідність або загиблого члена сім’ї, вона повинна сама ініціювати відповідну виплату, послугу, медичний маршрут або пропозицію підтримки. Veteran PRO, електронні реєстри і система кейс-менеджменту можуть стати інфраструктурою такого підходу, але поки що значна частина української соціальної держави продовжує працювати за старою логікою: громадянин повинен знати, що йому належить, знайти відповідний орган, довести право і проконтролювати виконання.
У липні 2026 року Міністерство у справах ветеранів отримало нового керівника — Віталія Кіма. Він перебуває на посаді лише з 16 липня, тому приписувати йому нинішні досягнення або провали системи некоректно: майже всі ключові програми 2026 року були сформовані до його призначення. Але саме тому для нового міністра існує можливість змінити критерії оцінки роботи міністерства. Якщо через рік Мінветеранів продовжуватиме звітувати переважно кількістю вакансій, консультацій, просторів, меморандумів і цифрових сервісів, це означатиме, що фундаментальної зміни не сталося. Якщо з’являться відкриті показники житлової черги, строків очікування реабілітації, реального працевлаштування та утримання на роботі, доходів після демобілізації, забезпеченості психологами, місткості довготривалого догляду і кількості успішно завершених індивідуальних маршрутів — тоді можна буде говорити про перехід від адміністрування до управління результатом.
Системна проблема української ветеранської політики сьогодні тому полягає не у відсутності грошей і навіть не у відсутності програм. Держава вже витрачає мільярди й створила значну частину базової інфраструктури. Проблема в тому, що відповідальність за кінцевий результат розмазана між десятками органів. МОЗ відповідає за одну частину лікування, НСЗУ — за фінансування пакетів, Мінветеранів — за політику та сервіси, Пенсійний фонд — за виплати, громади — за частину соціальної підтримки, служба зайнятості — за роботу, інші структури — за житло, освіту чи протезування. Кожен може показати виконання свого показника, тоді як конкретна людина здатна залишитися без кінцевого результату. Саме це і необхідно змінити.
Ветеранська політика не повинна бути набором відомчих програм. Вона має бути єдиним життєвим маршрутом, який починається ще до звільнення людини зі служби і закінчується не видачею посвідчення або завершенням курсу реабілітації, а відновленням максимально можливої самостійності. Для однієї людини це означатиме кілька місяців перекваліфікації й нову роботу. Для іншої — довічну медичну підтримку. Для третьої — адаптоване житло, протезування і зміну професії. Держава повинна бачити ці сценарії не як десяток різних пільг, а як єдиний кейс.
Отже, значні зрушення в Україні справді відбулися: формується професійний супровід, запущено політику зайнятості, збільшено фінансування житла, розширюється медична підтримка, почав працювати довготривалий догляд. Було б неправильно це заперечувати. Але настільки ж неправильно вже називати систему достатньою. Її пропускна здатність у найважчих сегментах залишається малою, житлова проблема адмініструється чергами, професійний перехід зі служби до цивільного життя лише формується, регіональна доступність послуг радикально нерівна, а держава досі краще рахує проведені заходи, ніж людей, яким вдалося повернути економічну та соціальну самостійність.
Саме тому наступний етап реформи повинен бути не про створення нових програм, а про гарантовані стандарти результату. Держава має визначити мінімальний пакет допомоги, який реально доступний ветерану незалежно від громади; розрахувати потребу в житлі й реабілітаційних потужностях на роки вперед; створити повноцінний перехід від військової служби до цивільного життя; перейти від статусних виплат до диференційованої підтримки за реальною втратою функцій і доходу; забезпечити безперервність лікування та довготривалого догляду для найтяжчих; автоматизувати всі права, які можуть бути встановлені з державних реєстрів; і, головне, призначити відповідального за весь результат конкретного ветеранського кейсу.
Інакше Україна ризикує побудувати дуже сучасну систему, в якій буде портал, фахівець, реєстр, програма, грант, вакансія і черга — але все одно не буде гарантії, що конкретна людина після війни матиме де жити, за що жити, де лікуватися і куди повернутися працювати. Це і є головний критерій зрілості ветеранської політики. Не кількість створених сервісів, а те, скільки ветеранів після повернення перестають залежати від боротьби з державою за власне нормальне життя.
