Пригожин виявився аматором, непрофесіоналом, поганим мотиватором і взагалі "воєнкором".
І справа зовсім не у побоюваннях кремля, що, мовляв, "кухар Путіна" спробує поборотися за владу, коли для "вождя" пролунає останній і фатальний дзвіночок.
Справа – геть в іншому. У традиції "державництва", яка культивувалася в Росії упродовж сотень літ: з її "острогами", "трударміями", "штрафними батальйонами" тощо. Ця традиція полягає у тому, що влада тримає за ґратами щонайменше кожного третього, а відтак, задля, так би мовити "соціальної адаптації", пропонує зекам "умєрєть за родіну". Не важливо: на фронті, чи від непосильної праці на "стройках вєка".
Справа – геть в іншому. У традиції "державництва", яка культивувалася в Росії упродовж сотень літ: з її "острогами", "трударміями", "штрафними батальйонами" тощо. Ця традиція полягає у тому, що влада тримає за ґратами щонайменше кожного третього, а відтак, задля, так би мовити "соціальної адаптації", пропонує зекам "умєрєть за родіну". Не важливо: на фронті, чи від непосильної праці на "стройках вєка"
Тепер Пригожин може спокійно взятися за створення "консервативного руху", і не плутатися під ногами справжніх фахівців. ISW ще у листопаді повідомляв, що Євгєній Вікторовіч намагається привернути електорат у Росії, який одночасно зацікавлений у стверджуванні національної вищості Росії та радянській брутальній силі й виступає проти корупції російської еліти. Тож для його нового амплуа "політика" не зовсім пасуватиме шлейф рекрутера у "місцях віддалених".
Та повернімося до російської кримінально-державної традиції. З часів Івана Грозного, через імперію Романових, відверто бандитський режим большевиків і до новітньої – "путінської" Росії, вона триває невпинно і послідовно. У російській "верхівці" або довкола неї завжди оберталися мутні типи з кримінальним минулим чи зі звичками "зеків": усілякі малюти скуратови, григорії распутіни. Ленін – теж зек (правда, "політичний") не погребував брати у свою "комуністичну тусовку" реальних кримінальників, того ж таки Сталіна, аби вчасно поповнювати партійну скарбницю розбоями банків та літерних потягів.
Щобільше, кримінал, тюрми, зеки стали
частиною "вєлікой русской культури", і майже кожен більш-менш примітний автор мав у своєму доробку як не цілі твори, то бодай персонажів другого плану зі "строком". Якщо раніше,
до соціалістичного періоду, це виглядало більше, як екзотика, така собі "перчинка" до літературної "страви", то у Платонова, Шукшина та інших ми бачимо вже тотальний "томно-
тосклівий" культ в'язничного побуту. Отака, знаєте, "радянська брутальна сила"...
Кримінал, тюрми, зеки стали частиною "вєлікой русской культури", і майже кожен більш-менш примітний автор мав у своєму доробку як не цілі твори, то бодай персонажів другого плану зі "строком". Якщо раніше, до соціалістичного періоду, це виглядало більше, як екзотика, така собі "перчинка" до літературної "страви", то у Платонова, Шукшина та інших ми бачимо вже тотальний "томно-тосклівий" культ в'язничного побуту
Не кажу вже про маскультуру, тюремний фольклор, загорнутий у шати так званого "шансону", хоча й близько до популярного французького вокального жанру не лежав, або ж масив кіноматографа, де чи не у кожній стрічці можна подибати як не кримінального типа, то героїв, що цілком заслуговують на нари.
Тому російська державна машина аж ніяк не могла змиритися з тим, що велетенський потенційний резерв гарматного м'яса для українського фронту управлятиметься якимось "зайдою". Попри "авторитет" Пригожина та його впливи. І, звісно, Сергій Шойгу лише потиратиме руки після відповідного рішення радбезу Росії, яке відібрало у "кухаря-музиканта" повноваження набирати зеків для війни, аби відтак оскаржувати сумнівні "перемоги" "россійскаго воінства", казати, що міноборони вкрало заслугу у взятті окремо взятої псячої будки у Соледарі у доблесних витязів з "татушками".
Саме держава, а не сумнівні персонажі, тепер
формуватимуть культ зека-"освободітєля", опікуватимуться його адвокацією, пільгами, вшануванням пам'яті загиблих. Саме держава, яка виплекала ціле покоління кримінальників,
управі розпоряджатися їхніми життями, смертями й посмертним флером слави. Не забуваючи, звісно, й про себе: адже відкривати меморіальні дошки у школах, де вивчили такого
"цінного кадра", будуть політики. А це – впізнаваність, свідчення "патріотизму", словом, піар.
І цілком природним, як на мене, було б виконання на цих урочистостях "Владімірскаго централа". Чим не новий славень для зони на 1/6 земної кулі?
