Знайомий дозволив мені проводити, коли почну замерзати, добу-другу у його помешканні, доки він буде на півдні у справах війни, як він висловився. У цій оселі є чудо-піч «Ракета» із двадцяти однієї цеглини - дуже економна і не димить.
Ключа мені передав його сусід, біженець Сергій Михайлович.
Так ми стали спілкуватись. Йому 38 років, високий, без зайвої ваги, спокійний чоловік, неправдоподібно чисто поголений. До війни він жив на Донбасі, вчителював, мав власний будинок. Коли будинок було зруйновано, його дружина і донька поїхали до Польщі, а він – сюди, в Охтирку, де влаштувався сантехніком у житловому товаристві.
Викладав він літературу й історію, навколо них і точаться наші негучні розмови. Негучні – тому що ми однодумці. Він якось побачив мій допис про Щоденник Тараса Шевченка, і це для нього виявилась не зовсім рядова подія. Вчився він в українському університеті, після того бував на безлічі педагогічних і майже вчених зібрань – і так і не натрапив на людину, яка б читала цю штуку.
Ми єдині у баченні того, що зараз діється і вирішується.
Росія прагне відвоювати все, що було в імперії на кінець совка, насамперед – Україну. Україна, у свою чергу, прагне утримати за собою свою частину. Частину цілком законну, але тієї ж таки імперії, хоча сказати це зараз можна не у будь-якому гурті.
У нас навіть у мирні часи споконвіку бажано все казати так, як треба, а не так, як тобі думається...
Настрій у сторін відповідний. Це букет, яким вдосталь надихався кожен, кому звичні справи про спадки. Ніде так далеко не відкидаються родинні і навіть звичайні людські почуття, як у таких тяжбах. А тут триває не судове засідання, а криваве бойовище у всіх стихіях.
… І на усіх фронтах.
На культурному фронті українська сторона вибирає із імперського спадку все, що пахне та хоча б і тхне українством, і насолоджується рідними пахощами.
- Я не можу погодитись, що ми обібрані, пограбовані імперством, – каже Сергій Михайлович. – Ми вкладники в імперство. Я не бачу нас жертвами. Ми співучасники.
- Із ким ви не згодні? – запитую я.
- Та хоча б і з вами, якщо ви теж на тому боці. Дивіться: Гоголя вже всього витягли, вихопили із Росії. Ти, кажуть йому на той світ, писав хоча й руськими словами, але ж по-нашому. Твоя мова – українська руськими словами. Це давно розгледіла наука. Значить, ти із своїм безсмертним доробком є український внесок у загальноімперську скарбницю. Наш внесок! А тепер пожалуй на виніс. А по тому приймай від нас рознос!
Цей рознос, власне, є головне, що Сергій Михайлович закидає нинішнім фахівцям по Гоголю, яких помітно побільшало із війною.
- Своїх слів у них нема. Беруть те, що сказано про нього сто років тому нашими завзятими державниками на Заході. У Гоголі вони бачили людину, що відійшла від своєї національної основи, продала душу чорту – і відтак, мовляв, зробилась моральним мертв’яком, химерою. Він, бачте, став по-хлєстаковськи вдавати себе патетично піднесеним патріотом імперії. Це найдурніше, що про нього кажуть.
Я слухаю Сергія Михайловича, читаю те, що й він, і мені теж важко викинути із пам’яті, що значив для Гоголя той же Пушкін. Імперець Пушкін! «Всё наслаждение моей жизни, всё моё высшее наслаждение исчезло вместе с ним. Ничего не предпринимал я без его совета. Ни одна строка не писалась без того, чтобы я не воображал его перед собою».
Згадуємо – не можемо не згадати! - і Бєлінського. Перечитуємо їхнє злощасне листування. Дівчатам і хлопцям, що зараз відкидають «усе руське», буде, здається, про що подумати над тим діалогом. Бєлінський засуджував самодержавство, кріпацтво, попівство, рівнявся на цивілізацію, на Захід. Як і вони зараз. Точнісінько! Відібраний же ними у Росії Гоголь закликав (та що там закликав – вимагав!) триматися якомога далі від Заходу із його корисливістю і ближче до рідного хутірського та попівського.
Отак і не інакше.
Росія сьогодні по-гоголівському прагне незалежності від цивілізації, а Україна – по-бєлінському! – від Росії, котра стрімко прямує у своє ненависне Белінському минуле. У ній вже мають право голосу й захоплено користуються ним глашатаї батога. Кажуть, наприклад, що кріпацтво було благом. Цар-визволитель перекидається у труні... Україна усіма мирними й немирними засобами проти такого повороту, а відібраний нею у Росії Гоголь – за. Як же бути? Як дати цьому раду?
… Не обходимо у наших розмовах і Тараса. Як ставився до Росії він і як вона – до нього? Росія високої культури не просто любила його – вона любувалась ним. На публічних читаннях у імперській столиці йому плескали більше, ніж усім іншим. Вона вважала його своїм, і він відповідав їй взаємністю. Він не виділяв себе із імперської культури. Він не один раз запитував себе, що було б із ним, ким би він став, якби не опинився у імперській столиці, серед її перших митців, серед самих світлих, у тому числі й відчайдушних, голів. Про Кольцова він пише «наш поет», про Салтикова – що благоговіє перед ним. Першого ж Тютчевого вірша, який трапився йому в останні дні неволі, він із насолодою (його слово) кладе на сторінку свого Щоденника.
Тому, хто впевнений у ворожому ставленні Тараса до «усього руського», ніколи не здогадатись, що то за вірш.
Эти бедные селенья,
Эта скудная природа —
Край родной долготерпенья,
Край ты русского народа!
……..
Удрученный ношей крестной,
Всю тебя, земля родная,
В рабском виде Царь Небесный
Исходил, благословляя.
… Сидимо перед чудом-піччю чи гуляємо бульваром, оминаючи руїни – сліди особливої уваги Росії до України, і все балакаємо, все розмірковуємо про одне: як із оцією «цветущей сложностью» руськості впорається покоління українців, що зараз воює. А постає ж і наступне…
Сергій Михайлович каже, що навіть до війни він змушував себе що далі, то пильніше добирати слова в класах, та й в учительській. А як бути тепер, коли змінюється «геть усе», коли складаються нові програми по історії, по літературі, по чому завгодно – складаються насамперед у свідомості людей… Точніше і драматичніше кажучи – не так самі програми, як запити на них.
- Так, Сергію Михайловичу, – кажу я. – Запит-попит – перш за все і над усе. Змінюється геть усе, окрім цієї обставини. Вічний закон.
- Ото ж, - каже він і додає, що до школи вже, мабуть, не повернеться.
Не повернеться, бо любить свої предмети, поважає себе і учнів – і йому важко було б у всьому підлаштовуватися до загального настрою, або, як то кажуть, до вимог часу.
… І знову згадуються нам Гоголь із Бєлінським. Були б вони обидва дещо спокійнішими та жили б на безлюдному острові, то могли би й порозумітися.
Гоголь визнав би, що суспільні умови, звичайно, не створюють людину, але один устрій може допомагати нам покращувати себе, а інший – заважати. Бєлінський, у свою чергу, погодивсь би, що особисті олюднювальні зусилля нікому не можуть завдати шкоди при будь-якому устрої і будь-яких зовнішніх обставинах.
Так, якби ж то були б вони спокійнішими та змагались на безлюдді…
На фото знищена російськими ракетними ударами Охтирка на Сумщині
