Про напади на теперішні західноукраїнські землі турків і татар у Середньовіччі, більшість з нас добре знає. Але, впала мені нині в око одна не зовсім звичайна згадка про туркменів у турецькому війську, які на початку 1499 року (більш як пів-тисячоліття тому !) вогнем і мечем пройшлися землями Покуття і вступили на південь сучасної Тернопільщини. У документах того часу цих мусульман називали «воїни правдивої віри»..
... А, події у ті дні, розгорталися так: пізно восени 1498 року турецькі війська Балі Бея Анатолії та Румелії, Малкоч-Оглу (сина Малкоча) із дозволу султана вирушили з околиць Константинополя (Стамбула) в північному напрямку, форсували Дунай, далі попрямували до Сучави на Підкарпатті і перейшовши через Покуття, вийшли на Дністер в околицях Заліщик і почали переправляти свої підрозділи на лівий беріг Дністра..
Тут мушу зазначити, що армія вищезгаданого Малкоч-Оглу, яка того року вдерлася до Галичини, нараховувала на той момент до 20 тисяч вершників. А, особливістю цього величезного військового підрозділу було те, що більшу половину у ньому становили... етнічні туркмени..
Спершу Аллах ніби-то сприяв їхньому походу, бо вже наприкінці листопада і в грудні турки і туркмени позахоплювали і поспалювали чимало міст і сіл, пустили з димом понад пів-тисячі церков, і за ті два місяці захопили 15 тисяч невільників на наших землях і про це пишуть мусульманські писемні джерела того часу..
Але, з початком наступного року щось ніби надломилося у тому турецькому наступі..
Судіть самі: згідно із мусульманськими хроніками 8-10 січня 1499 року війська Балі Бея, Малкоч-Оглу, раптово розпочали відступ, який за кілька днів перетворився на панічну втечу.
І, причиною того ганебного відступу турецького війська і мусульманської зброї, був не неприятельський спротив, а... неймовірної сили снігопади які розпочалися 8 січня і безперестанку тривали більше двох тижнів (повідомляється про 15 днів «безперервного снігу»)..
А, після припинення цих снігопадів, вдарили неймовірної сили люті морози. І, то такі морози, що як пише очевидець, у турецькому війську «...почався страшний голод, під час якого коні їли свої сідла, а вояки - коней. Більша половина нашого війська загинула...».
Лише наприкінці лютого 1499 року турецько-туркменське військо (радше, те, що від нього залишилося) змогло відновити відступ і продовжило просування на південь у напрямку Молдови..
Про жахіття, які тоді тривали у цьому війську, пише венеційський резидент Грітті у своєму донесенні від 26 березня 1499 року, яке адресоване до Константинополя (Стамбула). Згаданий дипломат Грітті використовує слово «катастрофа», описуючи те, що у ті дні відбулось на березі Дністра, бо із двадцяти тисяч турецько-татарських воїнів - через оті сніги і люті морози в Галичині - живими залишились лише близько десяти тисяч (хоча сучасні турецькі історики наводять втрати лише у 6 тисяч вершників).
Зрештою, то просто величезні втрати для будь-якої армії того часу і «воїни правдивої віри», грабуючи того року Галичину, такого точно не очікували... Як видається, у ті перші післяРіздвяні дні, саме Небо заступилося за український люд Галичини і на якийсь час трохи опритомнило нашого причорноморського сусіда...
Микола Бандрівський
