Останніми днями, я переглядаю новини і намагаюся абстрагуватися від того що читаю. Намагаюся вимикати емоції. Бо інакше захочеться завити.
Ворог обстрілює Запоріжжя!
Моє рідне місто. Я читаю, що пишуть мої друзі з дитинства. Я дізнаюся новини від своїх рідних. Свідомість сама починає складати все почуте і прочитане в мозаїку, але я забороняю їй це робити. Бо...
Я вже бачив міста побиті обстрілами артилерії і ракет. Дивлячись в кадри руйнувань Запоріжжя я гарно розумію що там НЕ показали. Я розумію, що ворог б’є туди. По парку Перемоги. По Соборному проспекту. По парку Дубовий гай. По греблі ДніпроГЕСу. По Іванова. По Колонтирівці. По Осипку і Шевченківському. По Заводському...
Родичка написала, що вибухнуло прямо біля них. І я відчув як у середині щось обірвалося. Я уявив вибухи в тих місцях де я гуляв коли був маленький. Біля школи в якій учився. Біля «Парижу» де збиралися запорізькі рокери. Біля інституту який я закінчив. Біля універмагу «Україна» повз який я їздив на завод – на роботу. По тій вулиці де я вперше поцілував дівчину.
Я вже відчував це безсилля і загрозу коли ти ніби голий серед вовків. Це було тоді, коли ворог наблизився до Києва і фронт проходив неподалік місць де я живу. Але тепер вони б’ють у набагато більш болюче. В моє дитинство. Мати Божа, як я розумію зараз почуття тих хто мав виїхати з Криму, з Донбасу, з інших окупованих місцин. Одним махом окупанти спробували відібрати у нас взагалі все. Нашу батьківщину. Наше дитинство. Наші душі.
Ворог стріляє у моє рідне місто. Ворог руйнує дорогі мені місця. Ворог уже панує в районах, якими я їздив безліч разів. І от чим більше я все це бачу, тим більша лють мене охоплює. Я знову переконуюся, піти до Збройних сил було правильним кроком. Бо я роблю саме те що мушу. Так, я не можу захистити своє рідне місто. Але я захищаю міста, рідні для інших українців. Захищаю в той час, коли вони, можливо захищають моє Запоріжжя.
Армія – воює. Нація – опирається. Українці уже женуть ворога. І саме тому ворог обстрілює Запоріжжя. Бо це – відчай. Відчай імперії, яка уже відчуває як її велич тріщить по швах.
І так. Імперія сама дарує мені мотив працювати на її загибель. Сотні мотивів. Скільки запорожців загинуло від ракет і снарядів загарбників – стільки мотивів. Кожен снаряд, що падає на Запоріжжя нагадує що я Чорний запорожець і я зобов’язаний зробити все аби ця погань утекла геть, в свої ліси та болота. І там хай гризе себе сама хоч досхочу.
А місто ми відбудуємо. Зробимо набагато кращім. Місто яке носить горду назву Запоріжжя – не знищити.
Запоріжжя! Тримайся!
