У мене сивини додалося, здається, після початку повномасштабного. Як майже у кожного з нас, напевно. Від стресу. Тоді стрес був такий шалений, що аж край. Кажуть, люди можуть за ніч посивіти, скільки б їм не було, так?
А зараз двіж по Україні такий, що здалеку наче як раніше, всі в своїх справах, а придивишся - ... Посічені осколками душі, серця, погляди, як посічені осколками від снарядів будинки вздовж траси. Як проломлені ними дахи. Як подряпані війною всі ми. Я звикла до руйнацій у власному місті - а їдеш, і бачиш, як ще комусь дісталося. Добряче так дісталося.
Щось як і раніше - а щось вже пережите таке, що не викоріниш. І зливою не змиєш. Воно вже не згорить і не потоне - рубець, який затягнувся, але вже залишиться.
Мене поляки обігнали на трасі, залишивши Харків. Додому повертаються. Якийсь кортеж на польських номерах. В принципі, мені більш цікава реакція на наші міста від французів, німців, британців. Поляки - то сусіди. А ті, які подалі від нас - що вони відчувають? Що вони передусім бачать, коли їдуть до нас місіями, делегаціями, кортежами? Що ось наче не надто успішна країна, але поля ідеально оброблені. Все зелене, рівненьке, а там пшениця жовтіє. І безліч бізнесів працює. А там міста красивущі настільки, що дух захоплює. А там - зруйноване. Там - посічене. Там - будується. Там - росте. І всюди - ЖИВЕ.
Щодня. А десь - щохвилини.
При цьому, наскільки би ми не були менш успішними, - але саме тут і зараз пишеться історія не тільки України. Всієї Європи. І ми - її безпосередні творці...
