"Здравствуйте, наши защитники!
Меня зовут Якушев Никита. Я живу в городе Мурманске, учусь во 2-В классе. Наш город далеко от Украины, но мы знаем о событиях, происходящих там сейчас.
Мы хотим сказать вам большое спасибо за вашу службу, спасибо за мирное небо, за наше безопасное детство. Вы идете в бой ради своих близких, ради правды, ради людей, ради родины. Вы совершаете подвиг. Мы восхищаемся и гордимся вами. Мы хотим быть похожими на вас и брать с вас пример..."
Текст достовірний, його на камеру зачитав наш боєць зі звільненого села на Харківщині, село називається Великі Проходи. Це там на Харківщині, де й Ізюм (він нижче по карті) - фото з якого вже облітає всі соцмережі. На фото рука мертвої людини з українськими браслетиками. Рука вбитої рашистами людини в місті Ізюм, ексгумованої людини з захоронення в ізюмському лісі ...
"Мы хотим быть похожими на вас... Вы совершаете подвиг... Я живу в Мурманске..."
Текст надиктований російською вчителькою. Як диктант. Я чомусь згадую свої часи в школі - молодші класи, у нас якось воно було так по-радянські ще. А у них цей совок ніколи не закінчувався, лише згодом перетворившись на огидливу пропаганду та співучасть у геноциді сусідньої держави.
Наші вчителі відсиджують по три доби на підвалі за відмову працювати по російскій системі освіти (хоча є й інші, ми знаємо) - а в них вчителів немає. Є співучасники величезного злочину. Вони сидять десь в далекому Мурманську, але вони "знають", що "насправді" відбувається в далекій від них Україні. Україні, справи якої взагалі не стосуються ні російських вчителів, ні Якушева Нікіту з 2-В класу. Їх російська справа - лише отримувати відбій, відлуння, розплату за цю криваву війну. За руки загиблих людей, проукраїнських, захоронених десь в українському лісі.
Втрачені діти. Втрачене покоління. Втрачена нація.
