Чиїсь дивани та стільці. Столи та ліжка. Люстри та шафи. Іванівна впізнала пральну машину, яку синочок привіз з України торік. А Інна встигла провести поглядом холодильник, який її чоловік вивіз з Маріуполя, ще новий, на ньому ще наліпка українською збереглася. Вони її й не знімали, бо написано не російською, іноземною - треба залишити та хизуватися. Нехай сусіди заздрять.
Але слідом за холодильником Інни плив холодильник сусідів. Старенький, з залишками оселедця всередині.
"Вже ніхто нікому не заздрить", - подумала Інна. Тут скоріше тепер парад втраченого майна, наче воно твоє, але ж його вже немає. Зате в сусідів лодка, он вони, слідом за холодильником попливли.
- Ну что, помоглі тєбє твоі понты, Інка?! - кричала сусідка, виловлюючи з води чиюсь сковорідку, пачку жіночих прокладок та якийсь пакет. Пакет виявився зі сміттям, але може там ще щось є? Від влади жодної гумдопомоги, тому не на часі розкидатись майном.
Навкруги тільки вода, дахи та щось в тій воді, як в чорному ящику у Якубовича. Запустиш руку, схопиш та дивишся - воно тобі знадобиться, чи ні. І чомусь в голові якась нав'язлива мелодія, і фраза, від якої ніяк не відчепишся:
"Это Рассія, дєтка... У-у-ух!!"
