В окупації у неї лишилася дуже хвора матір і чоловік, який за нею доглядає.
Вона розповідає, якими шляхами передає для матері посилки з ліками. Про те, що відбувається там, як люди беруть російські паспорти, без яких неможливо ні пенсію отримати, ні машину переоформити, ні існувати. Хтось раніше, хтось після двох відсидок на підвалі, але беруть. Про те, як згасає віра у звільнення; якщо спочатку чекали що от-от, то тепер усе більше думають, що не при їхньому житті.
Про засилля росіян, про те, як вона ненавидить Верещучку; якщо раніше зберігався один пункт перетину, то тепер Верещук його закрила і заборонила навіть перевозити посилки. (Все зі слів цієї жінки,я не в темі).
Ну і про владу з нею говоримо, про Порошенка також. Там повний набір штампів у голові: накрав, я йому не довіряю, липецька фабрика.
При цьому повне незнання того, що відбувалося в Україні після Майдану, що було з 19го року, не чула про "розведення сил" у Золотому, про оманські домовленості, про справу Коломойського і приват і так далі.
Я терпляче розповідаю, вона уважно слухає. Мені навіть не потрібно наводити приклади з оборони Києва чи про Бучу і Ірпінь говорити. Я запитую прямо: на її думку, здали південь чи ні? Все ж на їхніх очах було. Відповідь однозначна.
Чому я стільки часу витрачаю на ці бесіди? По перше, мені дійсно шкода, я співчуваю людині, яка пережила страшні поневіряння і багато втратила. Я бачу, яка образа і біль за те, що їх кинула своя ж держава. Легше всього зараз добити людину, але чи правильно?
Ну і потім, це ж насправді мільйони наших же громадян, інших у нас не буде. З ними можна говорити, можна домовлятися.
Так, вони дійсно жили до останнього як на острові, з головою у піску. Не цікавилися політикою, і це правда. А що нею було цікавитися, вимкнув телевізор, і її нема, якість життя від цього не змінилася, на управлінські рішення вони ніяк не впливали.
Зеленський зміг збурити цю масу і привести на вибори, це його великий гріх.
Але розумієте, я не уявляю собі суспільства, у якому от всі люди будуть свідомими і політично активними. Це неможливо. Я вже у багатьох країнах була, спостерігала і спілкувалася з
місцевими. На мою думку, скрізь те саме, обивателі у більшості так і живуть, у своєму колі та в своє задоволення. Наші не кращі і не гірші за інших.
Але наші заслуговують на співчуття через пережите. І віце прем'єром з окупованих територій у нас як мінімум має бути людина, яка їх жаліє і хоче чимось полегшити їхній стан. Має бути співчуття, а його нема.
