Моя подруга повернулась в Одесу після трьох років перебування у Німеччині. Її доньці - 12 років.
Звісно, прийшли у свою школу - туди, де дитина навчалась до війни.
Варто сказати, що з Німеччини донька подруги поверталась охоче, хоч і зі слізьми.
Всі адаптаційні періоди там закінчились, зʼявились друзі, багато прекрасних гуртків, суботня українська школа, дівчинка наполегливо вчила німецьку і ще французьку і, в результаті, стала однією з найкращих у своєму класі.
Її проводжали тепло, говорили, що переживають за безпеку через війну, обіймались і плакали. Директорка школи написала дитині теплого листа.
І це все було чуттєво і мило.
Але немає нічого кращого за свій дім і рідну Одесу. Попри все - обстріли, ракети і шахеди.
Періодично, коли подруга з донькою приїжджали на трохи в Одесу, дівчинка кожного разу ходила до своєї школи, щоб побачитись з однокласниками, з вчителькою. Тобто, звʼязок підтримувався і повернення було бажаним.
- І от приходимо ми у свою школу, - розповідає подруга. - Нас з Діною відправляють до директорки. У приймальні зустрічає строга секретарка, ми чекаємо. Навкруги вчительки. І одна із них, суворо дивлячись на нас, каже з натиском: ви розумієте, що вам потрібно буде дуже добре попрацювати, щоб наздогнати! І це прозвучало, як те, що ми маємо бути достойними, щоб вони нас взяли назад! Потім ми заходимо до директорки, і починається запрошення до пекла.
Коротше, дитину в школу візьмуть. Але! Треба написати 9 тестів, в тому числі здати тест по фізкультурі, пройти медичне обстеження (найрозумніше із переліченого) і все це зробити швидко, бо «учениця відстала від програми».
- Моя Діна дивилась на все це квадратними очима, - продовжує подруга. - Коли ми приїхали до Німеччини, ніхто не вимагав від моєї дитини складати тести, знати німецьку бездоганно присідати і стрибати, щоб скласти тест з фізкультури. Діна взагалі не знала жодного слова німецькою. Там навпаки - створили всі умови, де вона почула безпеку і бажання вчитися.
- Скажи, - питаю подругу, - а якби Діна не здала ті тести, то що б було?
- Не знаю. Але теж задавала собі такі питання. Ви її не візьмете в школу? Залишите на другий рік в тому ж класі? Викличете батьків до школи?
І почала моя подруга разом з донькою писати ті тести. За допомогою штучного інтелекту. І дитина, після німецької школи, побачивши, яке рішення їй пропонує власна мама, розгублено запитала: хіба можна списувати?
- А у нас не було варіантів. Так, ми тупо все списували. Я пояснила все доньці. У Діни нормальна вчителька. Коли я, шокована, прийшла до неї від директорки, та мене заспокоїла. Типу - такий порядок, що я можу зробити? Якось напишите, знайдете вихід із ситуації, бо він є. Ну, ми і знайшли. Ще технології треба здавати.
- А це що?
- Це праця, як у нас було, уроки праці.
І тут я розсміялася. В смислі? Тести з уроків праці? Це як?
Подрузі було не смішно.
- А чому ти смієшся? - навіть трохи образилась вона. - Я ж не придумала!
І вона показала мені чат з листуванням з приводу уроків технології.
Знаєте, що треба було здати? Вироби типу совушки, зайчика і так далі. З ПОЧАТКУ УЧБОВОГО РОКУ.
І це не жарти.
Мені б дуже хотілось, щоб це все було фантазією і гумором. На жаль. Я бачила завдання і листування.
Коли подруга мені почала розповідати про цю дичину, я аж завелась: ну що ти таке кажеш?! я точно бачила, що дітей назад приймають без всяких умов і тестів; зараховують в той клас, який підходить за віком, навіть якщо вона не вчилась онлайн; зараховують оцінки з зарубіжної школи.
Подруга сказала, що я з космосу. Бо цього всього не існує.
І ще сказала: наші діти там стали кращими, вони багато працювали, і ось так зустрічають. І це точно не поодинокі випадки. Як повертатися в таку атмосферу?
Днями написали про суїцид студента 2-го курсу театрального відділення в коледжі Ужгороду. Він не склав національний мультипредметний тест (НМТ), який визначає, чи зможе студент вступити на бакалаврат, чи залишиться у коледжі.
Хлопець залишив відео, в якому сказав, що йде з життя через не здачу тесту.
Я бачила звернення до Міносвіти з проханням переглянути рівень складності та вимоги до складання НМТ. І, як приклад надмірного психологічного навантаження, високого рівня стресу, очікування та тиску, вказувався випадок з ужгородським студентом.
Подібне ламає дітей і молодь. Втрачається віра в себе. І діти не почуваються в безпеці взагалі.
Це все вкупі з життям в умовах війни. Після локдауну.
Я не знаю, що буде з усіма нами після війни. І, особливо, що буде з дітьми.
В школах шаленими темпами зменшується кількість хлопців 17-ти років. Порожніють класи.
Поясніть мені, будь ласка, чому, якщо мобілізація з 25-ти років, заборонений виїзд з 18-ти?! От в чому логіка?! Юнаків вивозять за кордон. Статистика невідома.
Я ще якось можу зрозуміти, чому не повідомлять статистику воєнних втрат. А навіщо ховати статистику дітей, які виїхали за кордон, особливо хлопці з 16-ти років?
Може, ця статистика якось приверне увагу і скоротить кількість дурні, яка відбувається майже у цілодобовому режимі?
Може, міністр освіти, прихід якого ми всі вітали і якому раділи, якось займеться своєю роботою - освітніми політиками?
Бо у мене таке враження, що наші чиновники від освіти і не лише, отримують відсоток від польських коледжів і вишів, які вже озолотились на українських юнаках, яких вивозять батьки через недолугу, непродуману і шкідливу діяльність української влади.
Я знаю, що багато жінок не повертаються навіть у відносно безпечні регіони через те, що їхні діти у захваті від тамтешніх шкіл. Саме це тримає багатьох - бо діти хочуть до школи!
Ми стали країною, яка має найнижчі темпи народжуваності у світі - 228 місце у нас, народжується 6 дітей на 1 000 осіб.
І ми маємо високі темпи незворотніх втрат.
Я вірю в те, що люди повертатимуться з-за кордону. Вірю, що наша країна втримається. Вірю, як ніколи.
Але, поки тяжко і криваво відвойовують нашу свободу, хіба не варто всім, хто має бронь, вплив, ресурси і можливості, робити очевидні, нормальні речі для України!
Чи, хоча б, не множити фігню?
