У Зої Семенівни хворі ноги. А ще вона живе у Вінниці, до Києва шлях неблизький. Тому за судом над людиною, яку звинувачують у вбивстві її сина, вона вже кілька років спостерігає по інтернету. Щовівторка і щочетверга.
Одне рішення української влади - і цю людину звільнять просто у залі суду. Аби не допустити цього, Зоя Семенівна ладна їхати до Києва - до президентського офісу, до суду, куди завгодно, - не зважаючи на хворобу.
"Я буду сидіти там, я здохну коло того Зеленського, але я не дозволю", - каже Зоя Семенівна. Вона вже не плаче, в її голосі чутно рішучість: "А якби його дитину вбили, він би теж відпустив?"
Віці - 28. Заміжня вона шість років. Останні п'ять вона не бачила свого чоловіка. Зв'язку з ним немає. Можна тільки передати передачу раз на півтора місяця. У Києві його називають героєм, але кому від цього легше?
Одне рішення - те саме, проти якого так рішуче виступає Зоя Семенівна, - і Богдан повернеться додому.
Віка каже: в першу чергу треба думати про живих людей. З іншого боку, визнає вона, рішення, яке напевно обговорюватиме вся Україна, не повинно ухвалюватися за зачиненими дверима.
"Великий обмін", який, згідно з домовленостями, досягнутими на "нормандському саміті" в Парижі, повинен відбутися до кінця року, Володимир Зеленський виставляє як свою беззаперечну перемогу.
Однак уже сьогодні зрозуміло, що цей обмін стане одним з найбільш неоднозначних рішень президента України за час його перебування на посту і напевно викличе всередині країни вкрай бурхливу реакцію.
Обмін
Великий обмін, про який домовилися в Парижі Володимир Зеленський та Володимир Путін, якщо він відбудеться, стане першим масштабним обміном за два роки. У грудні 2017 року Україна передала самопроголошеним республікам 233 затриманих в обмін на звільнення 73 людей.
Обидві сторони-учасниці обміну називали ту операцію лише першим етапом обміну "всіх на всіх". Його другу серію збиралися провести протягом місяця-двох, але не склалося.
Київ та "республіки" звинувачували одне одного у зриві цього обміну: вони ніяк не могли узгодити списки його учасників.
Уже тоді, на початку 2018 року, ходили чутки, що одна з причин суперечностей - ультимативна вимога сепаратистів видати їм "беркутівців", звинувачених у масових розстрілах на Майдані у лютому 2014 року.
Вперше про таку вимогу ще в січні 2017 року повідомила депутатка Ради Надія Савченко: після свого неоднозначного візиту на непідконтрольну Києву частину Донбасу вона опублікувала у Facebook "списки на обмін", у яких фігурували прізвища "беркутівців". Однак у СБУ назвали "списки Савченко" фейком, і тоді ця тема затихла.
Але навесні 2018 року, вже після останнього великого обміну, такі вимоги "республік" підтвердив мені учасник мінських переговорів Віктор Медведчук. Саме його - старожила української політики і кума Володимира Путіна - тодішній президент України Петро Порошенко називав єдиним переговірником, здатним ефективно домовлятися про обмін полоненими.
Тоді я запитав у нього, на яких підставах самопроголошені республіки включають до своїх вимог людей, які не мають відношення до бойових дій на Донбасі.
"Вони так вважають. Ми говоримо: вони не мають стосунку до АТО. А вони кажуть: ні, ми повинні їх отримати, інакше ми не віддамо тих, хто є у нас. Ось і всі підстави, розумієте?" - відповів Медведчук.
Позиція тодішньої української влади була однозначною: "беркутівців", обвинувачених у розстрілах на Майдані, - не віддавати.
Після того, як Порошенко залишив президентський пост, переговорна команда України в мінській контактній групі змінилася. А слідом за цим пом'якшилася позиція Києва у питанні видачі "беркутівців".
Двоє українських високопосадовців, обізнаних про хід переговорів про обмін, підтвердили ВВС: прізвища "беркутівців", яких судять за розстріл Майдану, значаться в списку на новий великий обмін.
Представники офіційного Києва відмовляються від публічних коментарів на цю тему: вони не називають навіть точну кількість учасників обміну, стверджуючи, що будь-яке недбало кинуте слово може призвести до його зриву.
Однак певні натяки можна знайти в нещодавньому інтерв'ю міністра закордонних справ України Вадима Пристайка агенції УНІАН. У ньому дипломат визнав: майбутній обмін буде дуже чутливим, оскільки після вересневого обміну полоненими між Україною і Росією у Києва залишилося занадто мало людей, які могли б фігурувати в новому обміні.
"Ми готові до дуже серйозних компромісів для того, щоб забрати максимальну кількість наших людей", - заявив Пристайко.
Максим
Троє коротко поголених чоловіків спілкуються з усміхненим кореспондентом каналу "Россия 1" на тлі двоярусних залізних ліжок. Це - донецька колонія, повідомляє журналіст. Під звук кашлю когось, хто перебуває за кадром, один з чоловіків показує на камеру тумбочку з милом і туалетним приладдям, - тобто живеться ув'язненим непогано, - але обличчя у них невеселі.
"Як потрапити від цих стін на волю, де їх немає, - я навіть не уявляю, як це. Хочеться просто вийти за огорожу і помацати травичку хоча б", - говорить російською темноволосий хлопець з явними слідами перелому носа, Богдан Пантюшенко.
Голос за кадром повідомляє: "Їх внесли в списки на обмін і готові віддати Україні. Якщо обмін відбудеться".
Хлопці з сюжету, показаного в програмі "Вести недели" 15 грудня, перебувають у полоні в самопроголошеній "Донецькій народній республіці" вже майже п'ять років. І, якщо обмін не відбудеться, швидше за все, пробудуть ще довго. Того ж Богдана Пантюшенка суд "ДНР" кілька місяців тому засудив до 18 років позбавлення волі.
З Вікою, дружиною Богдана, невисокою шатенкою, ми зустрічаємося в кафе в центрі Києва. Питаю, чи є у неї передчуття, що її чоловік скоро повернеться додому.
"Після 2017 року я вже не вірю в передчуття. Тому що тоді я була на мільйон відсотків впевнена, що Богдана віддадуть, і це було дуже важко пережити", - нервово сміється вона.
Віка і Богдан одружилися в 2013-му, за рік до того, як чоловіка мобілізували для участі в бойових діях на сході України. На фотографіях того часу видно, що ніс у Богдана цілком прямий.
А в січні 2015 року командир танка Богдан Пантюшенко, позивний "Броня", потрапив у полон в районі Донецького аеропорту.
Він фігурував у списку на великий обмін у грудні 2017 року. Але за два дні до того обміну Вікторію і рідних ще двох українських солдатів, які перебували в полоні з зими 2015-го, покликали на зустріч з тодішнім президентом Петром Порошенко.
"Він сказав, що наших хлопців викреслили зі списків. Що обмін буде ділитися на два етапи і що він обіцяє забрати наших хлопців за два місяці, в січні-лютому 2018-го", - згадує вона.
Віка ненадовго замовкає. Зв'язку з її чоловіком протягом півтора року майже немає.
Листи Богдана до Києва не доходять, а право на телефонний дзвінок раз на місяць йому реалізувати проблематично: з ДНР-івського оператора мобільного зв'язку "Феникс" подзвонити на український номер не можна. Якось викручуються: Богдан дзвонить на певний російський номер, передає привіт, питає, що нового у рідних, ось і все, розповідає Віка.
"Я знаю, що він тримається, сто відсотків", - говорить вона.
Я питаю, чому, на її думку, Богдана досі не звільнили.
"Думаю, немає політичної волі з обох сторін. Я знаю, що за ці п'ять років можна було знайти можливості повернути своїх людей додому", - після паузи каже вона.
Протягом останніх років офіційний Київ наполягав: в обмінах з самопроголошеними "республіками" можуть фігурувати виключно учасники подій на Донбасі. Будь-які спроби сепаратистів включити в списки на обмін тих же "беркутівців" або обвинувачених в причетності до сутичок у травні 2014 року в Одесі чи до вибухів у Харкові за президентства Петра Порошенка блокувалися на рівні мінських переговорів.
"Ми не погоджувалися на це, тому що це скринька Пандори, - говорить Ірина Геращенко, яка тоді була головною українською переговірницею з питань обміну. - Адже тоді ми покажемо, що бойовики можуть включити в свої забаганки кого завгодно".
У Києві вважали, що включення непричетних до подій на Донбасі осіб в обмін - це ініціатива Москви, замаскована під вимогу "республік".
Вікторія Пантюшенко чула і про те, що сепаратисти для розблокування обміну вимагають видати їм "беркутівців", і про те, що Київ на ці умови не погоджувався.
"З одного боку - так, ці люди повинні відповідати за злочини, які вони скоїли на Майдані. З іншого - ось є така історія, як моя. Вона реально заблокована. Як її вирішити, ми не знаємо", - каже вона.
Віка згадує, що в особистій розмові з нею Петро Порошенко нарікав: мовляв, ключі від обміну полонених знаходяться в Кремлі. З його слів випливало: Київ не може навіть знаменитого режисера Олега Сенцова обміняти, незважаючи на тиск усього світу, куди там якогось танкіста Пантюшенка.
Але у вересні цього року, вже при президентові Зеленському, Сенцов повернувся додому. Для звільнення його і ще трьох десятків в'язнів російських тюрем Україні довелося видати Володимира Цемаха, якого вважає причетним до збиття "Боїнга" МН17 нідерландська прокуратура, а також тих, кого Київ вважає причетними до одеських і харківських подій.
"Коли йде війна, все відбувається поза правовим полем. Коли йдеться про людей, потрібно думати про людей. Якщо від цього залежить повернення наших хлопців, то, можливо, такий обмін - це варіант", - каже Віка.
"Тому що вони там сидять і втрачають свої життя, своє здоров'я. Вони пішли захищати свою країну. А країна тепер не може повернути їх. І як на це дивитися?" - питає вона.
Майбутнє
Я запитую у адвоката загиблих на Майдані активістів Віталія Титича, як гіпотетичний обмін "беркутівців" вплине на розслідування масових розстрілів.
"На ньому можна буде ставити крапку", - лаконічно відповідає той.
І це не просто питання про долю конкретної кримінальної справи. В Україні це, крім усього іншого, питання великої політики. Адже зміна влади в 2014 році пройшла під жалобні пісні за загиблими на Майдані. Розслідування подій, які зрештою призвели до падіння Віктора Януковича, називали справою честі обидва наступні президенти України - і Петро Порошенко, і Володимир Зеленський. Зрештою, якби не ці події, цілком ймовірно, жоден з них не став би президентом.
З іншого боку, складається враження, що млявий суд над "беркутівцями" мало цікавить широку громадськість. А повернення полонених з Донбасу - іміджево виграшний хід, подарунок під ялинку українському суспільству, який цілком можна представити як великий успіх української влади і особисто Володимира Зеленського, який домовився про великий обмін з Володимиром Путіним.
Колишній начальник управління спецрозслідувань Генпрокуратури України, який курував розслідування вбивств на Майдані з 2014 по 2019 рік, Сергій Горбатюк, впевнений: міняти "беркутівців" до закінчення судового процесу, який би встановив роль кожного з них у подіях 20 лютого 2014 року і зафіксував це своїм вироком - "неможливо, непотрібно і неприпустимо".
"Інакше питання про те, що сталося на Майдані, залишиться без відповіді - можливо, на десятки років", - каже він.
А чекати вироку, ймовірно, залишилося недовго: в листопаді суддя Сергій Дячук, який головує на суді над "беркутівцями", прогнозував, що навесні наступного року процес може добігти кінця.
І виходить, що гіпотетичний обмін для України - це, з одного боку, доля кількох десятків людей, які перебувають у полоні сепаратистів, - таких як Богдан Пантюшенко, а з іншого - питання, прямо скажемо, державної ваги.
Це розуміє і Вікторія Пантюшенко.
"Я абсолютно не вважаю, що рішення (про обмін) повинно прийматися за зачиненими дверима. Якщо (Україні справді виставили таку) умову, влада повинна це озвучити публічно. Повинна пройти підготовка суспільства. Ми повинні поспілкуватися на цю тему", - говорить вона.
Дружина українського солдата, який вже п'ять років перебуває в полоні, каже: якщо необхідною умовою для повернення її чоловіка є звільнення ймовірних стрільців на Майдані, то вона хотіла б поговорити про це з родичами загиблих активістів. Однак влада, яка веде переговори на тему обміну, з такою ініціативою не виступала.
Відповідно, члени сімей фігурантів обміну цілком можуть дізнатися про цей самий обмін в останній момент. І опинитися в ситуації, коли частина українського суспільства прямо чи непрямо звинуватить їх у тому, що це через них "беркутівці" уникли правосуддя.
І прагнення уникнути такої ситуації для Віки Пантюшенко, здається, не менш важливе, ніж домогтися возз'єднання своєї сім'ї: "Я хочу, щоб все було публічно для суспільства. Тому що, я вважаю, це складний вибір для всієї країни. Від нього залежить не тільки життя наше, а й стан всієї України".
За участю Оксани Тороп
