Як козаки та татари торгували

— Діду, а як же так виходило? — Грицько здивовано звів брови й підкинув гілку у вогнище. — З одного боку — смертельна війна, галери, ясир, бусурмани, а з іншого — кажуть, що козаки з тими ж кримськими татарами торгували. Як вони взагалі на це наважувалися?

Олекса випустив з люльки сизий клубок диму і тихо засміявся:

— Війна війною, малий, а їсти, одягатися і чимось озброюватися треба завжди. Степовий кордон жив за своїми суворими законами, де прагматизм часто перемагав ненависть. Потреба в торзі виникала тому, що козацтву і Кримському ханству економічно неможливо було існувати в повному ізоляційному вакуумі. Козакам потрібні були добрі степові коні, східні тканини, зброя, корисні копалини чи прянощі, а татарам — українське збіжжя, хліб, полотно, мед, віск і селітра. Коли затихали великі військові кампанії, на прикордонні починався мирний рух.

Зустрічалися ці дві воюючі сторони на спеціально визначених прикордонних ярмарках, які зазвичай влаштовувалися на нейтральних територіях або у визначених прикордонних містечках — наприклад, натягнутих на межі степу ділянках поблизу річок Самари, Орелі чи на запорозьких зимовиках. Домовленій торгівлі передували переговори через спеціальних послоців або татарських та козацьких перекладачів — товмачів. Сторони заздалегідь обмінювалися звістками про те, що готові виставити на торг і які гарантії безпеки надають купцям.

На практиці все виглядало дуже напружено: озброєні до зубів козаки і кримські купці чи ногайці сходилися на майдані, тримаючи зброю нагоготові, але суворо дотримуючись слова. У розпал Речі Посполитої та в часи Гетьманщини XVII–XVIII століть такий прикордонний обмін регламентувався і кошовими отаманами, і кримськими ханами, бо кожна сторона отримувала з цього чималий прибуток.

Для розрахунків використовували різну монету, що ходила по обидва боки кордону: польські злоті, татарські акче, турецькі пиастри та золоті дукати, але дуже часто провадився звичайний прямий бартер. Товари переходили з рук у руки за чітко зваженою вартістю.

Що ж кому продавали? Козаки везли на продаж переважно те, чого бракувало в посушливому степу: тисячі пудів пшениці, жита, ячменю, солону рибу з дніпровських лиманів, мед, віск, гарно виророблені шкури, сукно, зброю та вироби місцевих ковалів. Натомість татари та купці з Криму пропонували те, чим славився їхній край: швидких та витривалих степових коней (без яких козаку в степу було не вижити), східні шовкові та бавовняні тканини, сап'янову шкіру, килими, зброю східного зразка, коштовні пояси, а також сіль, якої так потребувало запорозьке господарство для рибальства.

Навіть попри те, що московські царі чи польські королі постійно забороняли будь-які контакти з «бусурманами», називаючи це державною зрадою, прикордонна торгівля ніколи не припинялася повністю. Життя вимагало свого, і степ примирював ворогів заради шматка хліба й доброго коня.

На зображенні показано картину «Чумаки в Малоросії» (близько 1880 року), автором якої є відомий український і вірменський художник-мариніст та живописець Іван Айвазовський

Історії українських козаків