Інколи кажу собі: ну які твої біди, що ти не знала, де сховатися, коли над твоїм дахом на наднизькій висоті літали російські бомбардувальники? За раз п'ять чи шість, і ти чула, як від їх вогню зовсім недалеко все вибухало, та хтось помирав під завалами ? І ні підвалу, ні бункеру, а до метро вісім кілометрів, так що не сховаєшся під землею.
Які твої біди, - питала себе я, - коли ракети літали і справа, і зліва, вибухало з усіх сторін. Коли росіяни просочувались в місто одночасно з кількох напрямків, заходили на вулиці, і випалювали все, що бачили перед собою?
Які біди, коли будинок здригався від вибухів? І ні продуктів в магазинах, ні працюючих аптек? І темрява повна в сірі місяці 2022 року, коли вже не зима, але й весну не відчуваєш? Немає сну і апетиту, і розуміння, чи врятують моє місто. Світломаскування, комендантська година в 16.00 і до ранку, і автоматні черги на сусідній вулиці?
Теж мені, знайшла проблеми.
Які мої біди, коли комусь пощастило менше? Бо у когось згорів будинок. Квартири не стало. Бо поховали рідних. Дітей. Батьків. Бо загинули самі. То які мої біди, і чи не соромно мені бідкатись, бо ж я залишилась жива?
Соромно. Тому частіше мовчу. Менше згадую. Бо зовсім поряд є тисячі людей, які втратили ВСЕ. І цвинтарі заповнені тими, хто загинув з початку повномасштабного. Сусіди втратили сина добровольця. Хлопці без ніг, рук, очей. Діти без батьків, бо прилетіло в окоп на Донбасі...
І не було би діла до дивних "історичних постатей", якби не доводилося мимоволі порівнювати, хто ж отримав більше біди на свою долю. Хтось вже ніколи не оговтається від жаху - Маріуполь, Буча, Ізюм... Катівні, поранення, могили сусідів на подвір'ях. Вбиті росіянами дітки. Згвалтовані дівчатка. Сироти і вдови. Вдівці і невтішні матері...
Напевно мені гріх жалітися з власними спогадами. Адже комусь не пощастило зовсім. І у всіх нас не було бункерів, щоб сховатися. І великих грошей теж. І закордонних маєтків. І охорони.
І повноважень, доречі, не було. І обов'язків теж. І відповідальність за оборону держави теж не ми на себе брали. І клятви гарантувати безпеку країни не давали. То, можливо, кожному з нас варто осягнути рівень біди, що ми пережили, і побачити щось крім себе? Щось далі свого носу? Щось, що можливо не дасть нам наступного разу бідкатись, що у нас чогось не вистачає, - бо вся країна поранена. Закривавлена, забинтована, скалічена, але ж воює.
Навіть маючи таких "історичних постатей" на чолі.
