"Як США домовлялися з Північним В’єтнамом за спиною Південного Класичний приклад Realpolitik із «подвійним дном»"

"Як США домовлялися з Північним В’єтнамом за спиною Південного  Класичний приклад Realpolitik із «подвійним дном»"

Просто історична довідка, яка не має нічого спільного з сучасністю, але…

В історії завершення В’єтнамської війни саме дії США у 1972–1973 роках вважаються взірцевим прикладом Realpolitik — коли інтереси наддержави стають важливішими за долю союзника. Американська дипломатія вела гру на двох рівнях — публічному та таємному, і ключові рішення ухвалювалися без участі Сайгона.

1. «Два столи»: публічний театр і секретні переговори

Офіційні переговори в Парижі були радше постановкою для телекамер. Формат «чотирьох сторін» (США, Північний В’єтнам, Південний В’єтнам, В’єтконг) зазвичай зводився до нескінченних суперечок:

 • про «форму столу»,

 • про «порядок розсаджування»,

 • про «симетричність» представництва.

Паралельно тривали справжні переговори — таємні, у заміських віллах під Парижем.

Учасники:

 • Генрі Кіссінджер — США

 • Ле Дик Тхо — Північний В’єтнам

Південний В’єтнам до цих зустрічей не допускали. Президент Тьєу дізнавався про зміст розмов постфактум і часто у сильно відредагованому вигляді.

2. Головна поступка (Жовтнева зрада 1972 року)

Упродовж років США наполягали на «дзеркальному відведенні»:

«Ми йдемо — і армія Північного В’єтнаму також має піти з території Півдня». Ханой категорично відмовлявся й стверджував, що на Півдні воюють «місцеві повстанці».

У жовтні 1972 року, прагнучи встигнути до виборів у США, Кіссінджер таємно зняв вимогу щодо виведення північнов’єтнамських військ.

 • США погодилися повністю вивести свої війська.

 • Північному В’єтнаму дозволили залишити свої 150-тисячні регулярні сили на територіях Південного В’єтнаму, які вони контролювали.

Це був смертний вирок Сайгону: американці полишали країну, а ворожа армія залишалася просто під боком.

3. Шок Сайгона і «Мир під рукою»

Коли Кіссінджер прилетів до Сайгона та показав Тьєу проєкт угоди, той вибухнув люттю. Він відмовився підписувати документ, назвавши його капітуляцією. За спогадами свідків, Тьєу плакав і кричав, що США фактично знищують його державу.

Кіссінджер повернувся до Вашингтона і, попри спротив союзника, публічно оголосив: «Мир уже під рукою» (Peace is at hand).

Цим він загнав Тьєу у безвихідь: тепер саме президент Південного В’єтнаму виглядав єдиною людиною, яка нібито "заважає миру".

4. Різдвяні бомбардування як інструмент тиску

Коли Ханой побачив розкол між США і Сайгоном та почав затягувати процес, Ніксон наказав розпочати операцію Linebacker II — найжорстокіші бомбардування Північного В’єтнаму літаками B-52.

Ефект був подвійним:

 • Північний В’єтнам повернувся до переговорів (на тих самих умовах, що й у жовтні).

 • Тьєу отримав демонстрацію американської сили, але також сигнал, що США діють у власних інтересах, а не заради нього.

5. Ультиматум союзнику

У січні 1973 року, коли угода вже була готова, Ніксон перейшов до прямих погроз. Він надіслав Тьєу серію листів із чітким меседжем:

 • або Тьєу підписує угоду як є,

 • або США підписують її в односторонньому порядку, після чого Південний В’єтнам втратить будь-яку допомогу і залишиться абсолютно сам.

Щоб пом’якшити удар, Ніксон дав секретну обіцянку (яку не міг виконати політично): «Якщо Північ порушить перемир’я, ми відповімо всією силою».

Загнаний у кут, Тьєу підписав угоду.

6. Суть концепції «достойного інтервалу»

Історики часто посилаються на ідею decent interval — «достойного інтервалу», якою керувався Кіссінджер. Цинічний розрахунок був простий:

Південний В’єтнам не обов’язково мав вижити. Він мав протриматися хоча б рік-два після виходу США, щоб падіння Сайгона не виглядало прямим наслідком американського відступу, а списувалося на внутрішні проблеми самого Півдня.

Саме так у підсумку і сталося.

ГОЛОБУЦЬКИЙ