Звісно, враховуючи всі ймовірні перипетії розвитку ситуації на фронтах, світової економічної кон'юнктури, ба навіть незавершену пандемію СOVID-19.
Так, "війна – це не арифметика, — як пише генерал. - Цифри мають значення, але успіх у війні не можна передбачити, просто підрахувавши співвідношення сил та економічний потенціал. Війна на папері – це не те саме, що війна реальна".
Але так само наше бачення повоєнної ситуації не є арифметикою. Радше навпаки, — тут превалює суміш емоцій, життєвого досвіду і, зрештою, ідеалу тієї країни, який для кожного є, без сумніву, різним.
Тому нинішні нотатки – дуже суб'єктивні. І якщо хтось має інше бачення, то радий його почути.
По-перше, — ми безсумнівно переможемо у цьому протистоянні. Ми вже перемогли, зважившись на лобове зіткнення з потугою, якої боялися (скажемо відверто, — таки боялися) у всьому світі. І наш приклад зумів розвіяти цей морок тотального страху перед "другою армією світу", перед всесиллям російських спецслужб, перед безмежною, здавалося б, владою російських грошей. Цей виклик, що ми прийняли та гідно відповіли, — передумова усіх планів на те, що буде "опісля".
Ми вже сьогодні маємо розвивати демократичний фундамент майбутньої країни, а це означає, — тримати внутрішній фронт перед спробами будь-яких авторитарних кроків влади. Що такі були й будуть, — безсумнівно. На жаль, на Банковій і довкола неї частіше думають про рейтинги і громадську опінію та піар задля неї, аніж про те, що відбувається на фронті. Мусимо зрозуміти, що світ сприйматиме нас – переможців, лише у випадку нашої прихильності до демократії. Зрештою, поміркуймо над джерелами цієї війни – вона ж властиво ведеться поміж двома світоглядами, двома кардинально протилежними концепціями розвитку людства – демократією і диктатурою.
Отже, країна демократії, верховенства закону, нетерпимості до корупції, толерування прав і свобод громадян, — на першому місці.
Але подальші мої міркування можуть комусь здатися контроверсійний. Мені дуже хотілося б, щоб після війни в Україні з'явилися "партії війни". Не у сенсі того, що в основі їхніх ідеологій постав би мілітаризм та агресивні зазіхання на сусідські території. "Партія війни" у нашому, післявоєнному порядку, мала об'єднувати тих, хто безпосередньо брав участь у нашому спротиві Росії, — на фронті чи волонтерстві у будь-яких сферах діяльності. Саме ці люди, по-перше, знатимуть ціну нашої перемоги, щобільше, саме вони вправі компетентно оцінити політику і практику "еліт" часів війни, саме вони матимуть критерії розуміння того, що робилося для перемоги, а що – навпаки, вадило їй.
Якщо говорити коротко, — я бачу на чолі країни партію умовного "генерала де Голля". Тут, передбачаю, буде найбільше критики, позаяк сама присутність людини у погонах на верхотурі владної піраміди у XXI столітті спричиняє фобії та неприйняття. Знайдуться й ті, хто заперечуватиме, тицяючи пальцем у певні авторитарні кроки французького лідера. Все це, звісно, прийнятно, і я не проти дискусії.
Але, як на мене, Шарль де Голль зумів в тих непростих умовах, у суспільстві повоєнної Франції, сповненої усього асортименту думок, емоцій і потуг (від справедливих вимог помсти усім і вся – від "вішистів" до жінок, що мали зв'язок з нацистами) пройти тонкою гранню між демократією та автократією.
У другу річницю перемоги над нацизмом де Голль виступив зі знаменитою промовою, яку я зацитую досить широко:
"Юридично і фактично державна влада є такою лише у тому випадку, коли виражає вищі інтереси нації та спирається на довіру громадян. Зводити споруду державних інституцій на іншій основі, значить будувати на піску і ризикувати, що ця споруда знову впаде у першу ж кризу…
А диктатура – це не що інше, як велика авантюра. Звісно, спочатку все бачиться у рожевих тонах. Ентузіазм одних і мовчання інших, жорсткий, накинутий зверху порядок, яскраві декорації, цільова пропаганда додають диктатурі на першому етапі динамізм, який явно виграє, порівняно з минулим періодом анархії".
Де Голль мав сміливість не тільки вимагати справедливих територіальних компенсацій від Німеччини (йдеться про Ельзас та Лотарингію), але й пізніше – піти на деколонізацію самої Франції. Попри спротив співгромадян, попри те, що відтак програв вибори. Він керувався почуттям справедливості, пам'ятаючи час Ради оборони імперії та внесок інших, колись поневолених Парижем націй, у перемогу над нацизмом. Мені здається, що саме про це думав генерал, переживаючи, за його висловом, "випробування пустелею".
Але він чітко розумів те, що через роки повторив вже згадуваний мною генерал Дубік: "Другий рівень війни є мегастратегічним, поза Україною: не допустити виникнення того світу, в якому сила відіграє все більшу роль".
І "партія війни" у майбутній Україні, гадаю, цілковито підставово вимагатиме від Росії усіх належних компенсацій та репарацій, щобільше, — розумітиме, що першочерговим завданням (після відбудови зруйнованої країни, звісно, — тут знадобиться й досвід "голлізму"), стане демілітаризація, денуклеаризація і взагалі – деконструкція імперії.
Щобільше, — маючи снагу перемогти Росію, ці люди будуть цілком спроможними докорінно вплинути на процес трансформації міжнародних інституцій (починаючи з ООН) і безпекових альянсів. Лише у цьому випадку ми отримаємо те, що й так належить Україні – статус лідера Східної Європи та гаранта безпеки на цілому континенті.
