"Який же вихід зі становища, що склалося?" - Віталій Портников

"Який же вихід зі становища, що склалося?" - Віталій Портников

Протягом практично всієї передвиборчої кампанії у Сполучених Штатах 2024 року і першого року нового президентства Дональда Трампа мені доводилося буквально відбиватися від моїх американських та ізраїльських знайомих, які переконували мене, що моя критика нового американського президента пов’язана виключно з його впертим небажанням допомагати Україні та з відмовою від підходу попередньої адміністрації. Тоді як для Ізраїлю президентство Трампа є найвигіднішим політичним проєктом в історії — як без натяків заявив прем’єр-міністр Біньямін Нетаньягу.

У відповідь я намагався пояснити, що вірю лише в партнерство, засноване на цінностях, а не на вигодах. Якщо в людей спільні цінності, якщо в держав спільні цінності, то вони дотримуватимуться і спільних підходів. Якщо ж цих спільних цінностей немає, підхід може змінитися будь-якої миті й щодо кого завгодно.

Я виходив із того, що адміністрація Джозефа Байдена підтримувала Україну не тому, що цікавилася корисними копалинами чи посиленням ролі Америки в Європі, а тому, що хотіла підтримати пріоритет міжнародного права, неможливість анексії чужої території і нав’язування великою державою своїх уявлень про майбутнє сусідній країні. Це і є роль Сполучених Штатів як лідера демократичного світу: не намагатися отримати контроль над чужою нафтою чи чужими мінералами, а сприяти підтриманню цивілізованого світового порядку. Бо тільки в такому цивілізованому світі Сполучені Штати можуть почуватися в безпеці.

Я вважав, що і у випадку Ізраїлю має бути застосований саме такий підхід. Сполучені Штати мають підтримувати Ізраїль, виходячи з його права на існування і захищаючи його від тих, хто йому в цьому праві відмовляє. Це не питання контролю над іранською нафтою і впливу Сполучених Штатів у регіоні. Це передусім питання справедливості, питання мирного Близького Сходу, де люди не воюють, а будують цивілізоване спільне майбутнє.

І я хотів би зазначити, що попередній президент практично пожертвував і власними шансами, і шансами своїх соратників на переобрання, коли відмовився жорстко засуджувати Ізраїль під час війни в Газі — на тлі радикалізації настроїв у його власній партії і серед його власних виборців. Бо заради цінностей треба не боятися поразок.

Мені здавалося, що це універсальний підхід. Що, коли його не дотримуватися, політичне фіаско неминуче. Я помилився не в цьому своєму розумінні, а в тому, що розраховував на таке саме розуміння серед людей, які займаються політикою, журналістикою, бізнесом. І виявилося, що багато хто з них у буквальному сенсі слова втратив моральні орієнтири — і навіть ділову хватку.

Перший тривожний дзвінок пролунав навіть не тоді, коли Дональд Трамп відчитував українського президента Володимира Зеленського в Овальному кабінеті. Насправді точку неповернення було пройдено, коли американські десантники захопили венесуельського диктатора Ніколаса Мадуро — але ніхто у Вашингтоні навіть не подумав про відновлення венесуельської демократії, про необхідність передати владу тим, хто переміг на останніх виборах у цій країні. Коли Трамп виявився партнером венесуельського авторитарного режиму, а в лідерки опозиції Марії Мачадо витребував медаль нобелівського лауреата.

Здавалося б, уже тоді стало зрозуміло: той, хто готовий домовлятися з венесуельським режимом, може будь-якої миті домовитися і з іранським — якщо той виявиться здатним виживати і диктувати свою волю. Якщо головний інтерес — це доказ власної могутності й іранська нафта, то політичні пріоритети можна й переформатувати.

Україна після скандалу Трампа і Зеленського та згортання інтенсивної американської підтримки навчилася виживати без неї. Це сталося не в останню чергу завдяки складній системі союзів, яку Київ почав формувати після російського нападу. А втім, Україна могла повестися інакше. Ще за часів адміністрації Байдена можна було скласти всі яйця в американський кошик — і потім опинитися безпорадними й розгубленими після відмови Трампа. А тепер українські безпілотники бомблять російські міста, а американські військові намагаються навчитися у своїх українських колег боротьби з дронами. Ось що сталося насправді.

Мені можуть сказати, що в України є європейські союзники, а Ізраїлю розраховувати немає на що. Тим часом уся історія єврейської держави — живий урок здатності вибудовувати складні системи ситуативних союзів і не боятися переходити від однієї домовленості до іншої, коли союзник виявляється ненадійним. Наскільки ж логічним був хід, що звів усю систему союзницьких зобов’язань Ізраїлю навіть не до відносин з однією країною, а до відносин з однією людиною — до того ж немолодою і вередливою? Уже поразка Дональда Трампа на попередніх президентських виборах мала б переконати Біньяміна Нетаньягу та ізраїльську еліту в небезпеці ставки всіх своїх грошей на зеро. Але повернення Трампа до Овального кабінету реанімувало цей підхід до політики як до гри в казино.

То який же вихід зі становища, що склалося?

По-перше, перестати жити ілюзією, що Дональд Трамп схаменеться, знову полюбить Ізраїль, завдасть удару по Ірану, робитиме те, чого від нього очікують Нетаньягу чи Смотрич. Так, міжнародна ситуація може скластися так, що Сполучені Штати знову вступлять у конфлікт з Іраном. Але в будь-якому конфлікті Трамп переслідуватиме передусім власні інтереси, а вже потім інтереси Ізраїлю.

По-друге, потрібно повернутися до підходу, який дозволяє Ізраїлю вживати власних дій для забезпечення своєї безпеки, не озираючись на Сполучені Штати. Ізраїль — не заморська територія Сполучених Штатів. Ті євреї, які хочуть, щоб їхнє майбутнє вирішував президент Сполучених Штатів, живуть у Сполучених Штатах. Ті євреї, які хочуть жити в національній державі, живуть в Ізраїлі — і не мають залежати від примхи Білого дому чи будь-якої іншої чужої адміністрації. Будь-який протилежний підхід фактично ставить хрест на самій ідеї сіонізму. Ізраїль, висловлюючись у дусі Володимира Жаботинського, — це держава, а не національний осередок, яким правлять іноземці.

По-третє, необхідно, щоб ізраїльське суспільство зрозуміло важливість партнерства цінностей, а не шлюбу за розрахунком чи навіть шлюбу з кохання — навіть якщо цей шлюб з кохання виявляється шлюбом із президентською донькою. Без репутації демократичної держави на Близькому Сході — держави, яка хоче існувати сама і не відмовляє в праві на існування іншим, — Ізраїль просто не має шансу на переукладення ситуативних союзів і на можливість безпечного існування в майбутньому. І мені здається, це головний урок Дональда Трампа.