А почитайте колонку Ніла Ферґюсона для Bloomberg про перспективи нової світової війни. Не з усіма його тезами я згоден, але картинка намальована доволі реалістична.
Письменники та кінематографісти вже давно розробили альтернативні історії великих конфліктів, які мають слугувати застереженням для самовпевнених американців.
Ми не здатні уявити собі поразку?
Можна було б подумати, що, нещодавно програвши маленьку війну, американці без особливих труднощів уявляють собі наслідки програшу у великій. Але принизливе залишення Афганістану у 2021 році з дивовижною швидкістю потрапило в яму колективної пам'яті.
Імовірно, подібний процес відбувся б, якби колись у майбутньому українську армію, якій бракувало боєприпасів, розгромили її російські супротивники. Рік тому президент США Джо Байден відвідав Київ і сказав українському лідеру Володимиру Зеленському: "Ви нагадуєте нам, що свобода неоціненна; за неї варто боротися стільки, скільки буде потрібно. І саме так довго ми будемо з вами, пане президенте: стільки, скільки буде потрібно". Насправді це означало: "Стільки, скільки знадобиться республіканцям у Палаті представників, щоб скинути спікера Кевіна Маккарті і припинити допомогу Україні". (Маккарті пішов у відставку на початку жовтня).
Чи покажуть телеканали київську промову Байдена в ніч, коли росіяни увійдуть в українську столицю? Чи хтось із них покаже наступне інтерв'ю Такера Карлсона з президентом Росії Володимиром Путіним?
І як ми відреагуємо, якщо - скажімо, пізніше цього року - нам повідомлять, що Іран успішно створив ядерну зброю і розв'язав руки своєму маріонетковому угрупованню в Лівані, Хезболлі, щоб обстріляти Ізраїль ракетами? Чи погрожуватимемо ми застосувати нашу власну ядерну зброю проти Ірану, щоб врятувати Ізраїль від знищення, як ми погрожували Радянському Союзу в 1973 році, коли він розглядав можливість втрутитися на боці арабів у війну Судного дня? Чи Вашингтон знову застереже Ізраїль від "ескалації" боротьби за власне виживання?
Або якщо ми почуємо новини про те, що Тайвань заблокований Народно-визвольною армією і що президент вирішив - після ретельного аналізу значного ризику початку Третьої світової війни - не відправляти військово-морську експедицію для забезпечення свободи судноплавства і постачання тайванському народу зброї та предметів першої необхідності?
Скільки уваги ми приділимо знищенню демократії на Тайвані та нав'язуванню його народу правління Комуністичної партії Китаю? Більше, ніж ми приділяємо наступній церемонії нагородження Греммі або Суперкубку?
Я щиро сподіваюся, що жоден з цих похмурих сценаріїв не здійсниться. Однак, особливо коли я згадую падіння Кабула у 2021 році, мені важко відкинути думку про те, що ми можемо бездумно погодитися з усіма трьома випадками. І єдине пояснення, яке я можу знайти цьому, полягає в тому, що американці в глибині душі не вважають, що поразка стосується їх.
І я розумію чому. Ціну поразки у В'єтнамі 1975 року несли не американці, а громадяни Південного В'єтнаму, так само як ціну поразки в Афганістані здебільшого оплачував афганський народ. Чоловіки та жінки, які служили в останніх американських війнах, становили мізерну частку населення. Ті, хто загинув, давно поховані; ті, хто отримав важкі фізичні або психічні травми, перебувають поза увагою і поза думками.
За цих обставин дуже важко навести наступний аргумент: Якщо США дозволять Україні, Ізраїлю та/або Тайваню бути захопленими їхніми супротивниками, це матиме жахливі наслідки і для американців. І під "жахливими наслідками" я маю на увазі щось значно гірше, ніж ще один 9/11.
Перечитування роману Лена Дейтона "SS-GB" нагадало мені, що не так давно британці могли легко уявити собі наслідки поразки. Опублікований у 1978 році, "SS-GB" яскраво змальовує життя у Великій Британії після успішного німецького вторгнення в Англію у 1940 році. Події розгортаються менш ніж через рік після британської капітуляції. Король - ув'язнений у лондонському Тауері. Вінстон Черчилль мертвий, його судили й стратили в Берліні. Існує маріонетковий уряд, як у Франції, але влада насправді перебуває в руках німецького "військового командувача ГБ".
Народившись у Лондоні в 1929 році, Дейтон був досить близьким до катастрофи під час Битви за Британію та Бліцу, щоб зробити своє зображення окупованого нацистами Лондона цілком правдоподібним. До того ж він писав у той час, коли життя в Британії було більш ніж просякнуте духом поразки. Зацькована стагфляцією, британська економіка у 1970-х роках була хворою людиною Європи; Західна Німеччина, навпаки, все ще була країною економічного дива.
Головний герой Дейтона - не герой Опору, а колабораціоніст. Проте детектив суперінтендант Дуглас Арчер зображений настільки симпатично, що читач не засуджує його, а радше ототожнює себе з ним. Дружина Арчера загинула, а його будинок був зруйнований під час останньої оборони Лондона. Він живе з маленьким сином у тісному і холодному помешканні. Заради маленького Даґґі життя має тривати, а вбивства мають бути розслідувані, навіть якщо це означає звітувати перед групенфюрером СС: "Арчер не був солдатом. Поки німці дозволяли йому займатися ловом убивць, він виконував свою роботу так, як робив це завжди".
У порівнянні з більш амбітним фільмом Роберта Гарріса "Батьківщина", опублікованим у 1992 році, дія якого розгортається задовго до перемоги Німеччини, "SS-GB" просякнута грубим реалізмом. Ви майже можете відчути запах кіптяви і смогу розбомбленого, зруйнованого Лондона. Дейтон, який був неабияким істориком, переконливо змальовує міжвідомчу ворожнечу, що точилася в Третьому Рейху Гітлера. Він правдоподібно припускає, що після перемоги над Британією Гітлеру не потрібно розривати нацистсько-радянський пакт і вдиратися в Радянський Союз, а США можуть зберігати нейтралітет. І Дейтон тримає британський Опір у такій тіні, що його бомбардування церемонії "Тижня німецько-радянської дружби" на Хайгейтському кладовищі (натхненна сцена) вражає читача радше як терористичне безчинство, ніж як акт героїзму борців за свободу. Коли Арчера неохоче втягують до Опору, його участь у спробі визволення короля зазнає жалюгідного фіаско.
Минуло чверть століття відтоді, як я переконав Ендрю Робертса написати розділ книги "Віртуальна історія", присвячений історичній правдоподібності сценарію Дейтона. Я добре пам'ятаю холодний піт, який викликав його перший начерк з детальними цитатами з документів, в яких німці ретельно виклали свої плани вторгнення, розгрому та окупації Англії. Навіть нам, дітям 1960-х, все це здавалося жахливо іманентним, особливо список імен людей, які мали бути заарештовані.
За певних обставин уява про поразку може підірвати ваш моральний дух. Але це також може зосередити розум на пекучому імперативі не програти. Українцям не важко уявити, що означає поразка сьогодні. Вони бачили тіла, розкидані на вулицях Бучі після російських розстрілів у вересні 2022 року. Вони знають, на які жахи здатна путінська колоніальна армія. Так само більшість ізраїльтян дуже добре розуміють, що перемога ХАМАСу та його прибічників стала б прелюдією до другого Голокосту. Вони ніколи не забудуть жахливі звірства, вчинені 7 жовтня минулого року.
Але мало хто з американців так думає. Минає рівно 40 років з часу виходу на екрани фільму "Червоний світанок", однієї з небагатьох комерційно успішних спроб уявити радянське вторгнення в США. Патрік Суейзі грає Джеда Еккерта, одного з групи героїв-старшокласників, які вирушають на пагорби Колорадо, щоб боротися із загарбниками у низці битв у стилі Рембо. Важко уявити, що такий фільм знімають сьогодні. Найближчий до цього фільм - "Залиш світ позаду", який яскраво змальовує хаос, у який занурилася б країна, якби всі наші технології - від айфонів до "Тесли" - одночасно перестали працювати. Розумно чи, можливо, ухильно, фільм не уточнює, хто або що стоїть за цим катастрофічним відключенням.
Проте американське ставлення до фільмів-катастроф завжди здавалося мені дещо відмінним від британського. Шанувальники "Доктора Хто", найдовшого британського науково-фантастичного серіалу, регулярно спостерігають за тим, як катастрофа спіткає Лондон. Якими б химерними не були інопланетні загарбники, завжди є якась алюзія на Бліц, щоб нагадати глядачам, що терор дійсно може спуститися з небес над столицею країни. Але коли американці дивилися фільм "Зараза" (2011), мало хто з них уявляв собі справжню пандемію, що охопила землю. Коли я приїхав у перші місяці 2020 року, я все ще пам'ятаю глибоко вкорінене небажання навіть добре освічених людей вірити, що Covid-19 - це щось набагато серйозніше, ніж сезонний грип.
Коли американці вмикають свої телевізори з плоским екраном, вони серйозно хочуть залишити світ позаду. Замість того, щоб споглядати похмуре майбутнє, вони воліють зануритися в культ Тейлор Свіфт - форму масового ескапізму, що нагадує манію на екранних богинь в ізоляціоністських 1930-х роках.
Отже, перед нами фільм, який ніхто не збирається знімати. Десь цього року китайці заблокують Тайвань - чи, може, Філіппіни. А може, Північна Корея запустить ракету проти Південної Кореї. Але зупинімось на Тайвані.
Перше, що з'явиться в ситуаційній кімнаті Білого дому, - це запит від уряду Тайваню на військово-морські сили США для зняття блокади й відновлення свободи судноплавства. Ці сили повинні складатися щонайменше з двох авіаносних ударних груп і значної кількості ударних підводних човнів.
Тепер це було б можливо, навіть якби це сталося завтра. Зараз у Червоному морі перебуває лише один авіаносець - "Ейзенхауер". "Карл Вінсон" і "Теодор Рузвельт" - біля Філіппін. "Рональд Рейган" - в японських водах.
Але ще до того, як ці кораблі вирушили б до Тайванської протоки, Уолл-стріт охопила б паніка. Акції впали б на 20%. Акції Apple впали б на 50% (тому що так багато її обладнання все ще виробляється в Китаї); Nvidia також (тому що так багато її чіпів виробляється в Тайвані). Долар зросте на міжнародних ринках, як і слід було очікувати під час будь-якої кризи, але цілком можливо, що вдома буде загальна банківська навала, а люди вишикуються в черги до банкоматів.
Як і під час фінансової кризи та пандемії Covid, така гонитва за ліквідністю може викликати заклики до чергового раунду кількісного пом'якшення та зниження ставок, хоча голова Федеральної резервної системи Джером Пауелл може бути стурбований інфляційними ризиками для своєї заповітної мети - інфляції на рівні 2%.
Ситуація не стане легшою, якщо Китай зможе атакувати американські авіаносні групи за допомогою ракет або роїв безпілотників. Президенту також доведеться швидко прийняти рішення про те, чи схвалювати японські атаки на китайські ракетні та авіаційні бази (якщо припустити, що японці будуть в грі). Голова Об'єднаного комітету начальників штабів нагадав би йому, що в разі вогневої війни у США протягом тижня закінчаться деякі ключові види озброєнь, зокрема протикорабельні ракети великої дальності.
І все це відбувалося б - якби сталося цього року - в розпал виборів, коли кандидат від республіканців Дональд Трамп, найімовірніше, лаяв би Байдена за те, що той або розпочав чергову "вічну війну", або проявив слабкість, зробивши протилежне, а китайський Tik-Tok був би зайнятий переконанням молодих американців у моральній необхідності "возз'єднання" Тайваню з материком.
Будь-яке успішне китайське руйнування телекомунікаційної інфраструктури країни - як це уявляється у фільмі "Залиш світ позаду" - з високою ймовірністю призведе до хаосу у великих містах.
Тепер все, що вам потрібно уявити - після відновлення зв'язку - це віцепрезидент Камала Гарріс оголошує нову політику "азіатизації" (за аналогією з в'єтнамізацією 1969 року), що означатиме повернення всіх американських військ на батьківщину. За цим слідує пряма трансляція прибуття президента Сі Цзіньпіна до Тайбею. Нарешті, через тиждень міністри закордонних справ Китаю, Росії, Ірану та Північної Кореї зустрінуться в Пекіні, щоб оголосити про створення Великої Євразійської Сфери спільного процвітання.
Все це може здатися вам химерним або фантастичним. Але це не набагато дивніше, ніж надзвичайні глобальні потрясіння, що почалися в Перл-Гарборі 7 грудня 1941 року. І ми повинні пам'ятати, що для сучасників було далеко не ясно - аж до успіху висадки в День Д два з половиною роки потому - що союзники в кінцевому підсумку виграють війну.
Найцікавіше - уявити собі повсякденне життя в CРCP-США. На перший погляд, цілком нормальне, якщо не брати до уваги безліч спалених міст і наплив щойно демобілізованих солдатів і матросів. Тейлор Свіфт, ймовірно, продовжувала б співати, а "Канзас-Сіті Чіфс" - грати. Лише поступово наші друзі з Пекіна почнуть давати про себе знати.
Лише через кілька місяців ви почнете серйозно перейматися тим, що могли сказати у своїх телефонних розмовах, електронних листах і старих колонках. І тоді ви почнете щось видаляти. А потім ви почнете хвилюватися, що видалення не позбавляє вас від образливих слів, тому що вони все одно зберігаються на високотехнологічних серверах.
Хтось співпрацюватиме. Дехто чинитиме опір. Більшість - мовчатиме. Ось як Лен Дейтон описує сцену у фільмі "SS-GB":
Дехто казав, що з часу припинення вогню не було жодного ясного сонячного тижня. У це було легко повірити. Сьогодні повітря було вологим, а безбарвне сонце ледь проглядало крізь сірі хмари, наче порожня тарілка на брудній скатертині. І все ж навіть такий корінний лондонець, як Дуглас Арчер, міг би йти Керзон-стріт і з напівзаплющеними очима не помітити майже ніяких змін порівняно з минулим роком. Вивіска "Солдатенкіно" біля кінотеатру "Керзон" була маленькою і непомітною, і тільки якщо ви намагалися увійти до ресторану "Мірабель", то швейцар у капелюсі прошепотів, що тепер ним користуються виключно штабні офіцери зі штабу 8-го повітряного флоту, який знаходиться через дорогу в старих офісах Міністерства освіти. І якщо ви залишалися напівзаплющеними, то не помічали вивіски з написом "Єврейське підприємство", яка фактично не пускала всередину всіх, окрім найсміливіших клієнтів. І у вересні 1941 року Дуглас Арчер, як і більшість його співвітчизників, тримав очі напівзаплющеними.
Говорячи про себе, я б не хотів нічого більше, ніж ходити по Нью-Йорку чи Сан-Франциско з напівзаплющеними очима, щоб не помічати явних ознак стеження з боку КПК.
Але якщо ви не відкриєте очі - і відкриєте їх широко - на ймовірний сценарій поразки прямо зараз, то ризикуєте, що одного дня вам доведеться зробити саме це.
