"Задум Байдена" - Степан Гавриш

"Задум Байдена" - Степан Гавриш

Задум Байдена полягав у створенні якоїсь дієздатної антитрампівської коаліції, яка могла б вижити в наступні 4 роки його можливого правління і дочекатись зміни на прогнозованого євроатлантиста, якими були майже всі інші президенти США. Звичайно, що після Дональда, президентом не стане Дональд-молодший або його невістка чи навіть перша леді Меланія.

Гілларі Клінтон балотувалась проти Трампа, а Мішель Обаму хотіли виставити проти нього від демократів.

Американсько-візантійська імперія.

Єдина пересторога – батьки-засновники Америки, які феноменально передбачили майже неподолання системи стримування і переваг, захистивши їх високою самостійністю штатів, які завжди готові кинути виклик диктатурі Вашингтону.

Джорж Вашингтон не використав збройне повстання американських фермерів в 1791-94 роках, яке перейшло в збройне протистояння з федеральними податковими службами та американською армією в Пенсільванії, для посиленого централізованого управління США.

Хоча він і не хотів тісних контактів з монархічною Європою.

Врешті, це привело б виголошення пʼятим президентом США в Конгресі Джеймсом Монро «Доктрини Монро». Америка і Європа розійшлися для того, щоб в майбутньому обʼєднатися проти з початку нацизму комунізму СРСР. Саме «Доктрина Монро» у свій час завадила американцям не допустити Другої світової війни.

Спроби Вудро Вільсона повернути Америку в Європу, взявши участь у завершенні Першої світової війни, і американське лідерство на Паризькій мирній конференції та написання ним основних пунктів Версальського мирного договору з Німеччиною, не надто змінили консервативну самоізоляційну американську доктрину.

Зламав її, терпінням і феноменальним партнерством з Рузвельтом, Вінстон Черчилль. Американці приєднали Європу. Як союзника.

Байден, вочевидь, хотів на час можливого Трампа, приєднати до Європи Америку. Створити альтернативний центр геополітики західної цивілізації в колективному Брюсселі. Але змушений був обрати «управління» буревієм «Мілтон», за який, як і за «Хеллен», відповідає його адміністрація.

Аби він не став «жовтневим сюрпризом» для виборчої кампанії Камали Гарріс і не дав Трампу можливості стати джином із центра стихії, який розстріляє демократів надуманими, невідповідними дійсності звинуваченнями й підозрами.

Потрібно знайти відповідь Путіну. Її шукають вже давно. Він так вміло та артистично перевтілювався, що його вважали майже демократом західного типу у посліді Єльцина.

Хотіли будувати з ним спільну Європу, перезавантажували відносини, катали на гольф-карах по ранчо, зустрічалися, підтримували, натякаючи на готовність віддати йому Україну мирним шляхом.

Мінськими угодами й вимогами їх виконання, відмовою надавати Україні оборонну зброю підтримкою перетворення держави в олігархічний синдикат, в якому все більше домінували проросійські партії, рухи, капітали, а Україною керували контрольовані або прямі представники Росії.

Путін через вік мав невелике вікно можливостей завершити приєднання України, як квазі федерального регіону. Політичні процеси йшли надто повільно, в Україні центром сили й прийняттям рішень ставали волелюбні майдани.

Народ, в більшості, зробив вибір в ЄС і НАТО, який став ще й конституційним зобов’язанням. Гравітаційний ошийник Росії тріснув і почав розсипатися.