"Логлайн проєкту: Два талановитих айтишніка Максим та Данило втікають з фронтового Харкова і, по дорозі на Львів, опиняються на Кіровоградщині в смт «Інгулець», де всім керує фермер Олексій Паровоз по кличці «Батя». Програмістів записують до місцевої самооборони і призначають чергувати на місцевий блокпост і час від часу працювати на фермі. Немає слів …»
(М. Княжицький)
У цих людей всередині - сторінка з радянського Букваря, тоді коли Україна в ці часи - Всесвіт. Безмежний, закривавлений, пронизливий. Якій потрібно вижити, а замість засобів виживання їй пропонують знову поржати.
Знаєте, я не розчарована. Я бачу закономірність вибору, і закономірність наслідків.
- Ви у нас на посаді директора виробництва. У нас збій, які ваші пропозиції по вирішенню проблеми?
- Та давайте кави поп'ємо!
- Там продукція псується! Машини простоюють, логістика руйнується! Клієнти нервують! Гроші втрачаємо!
- Тю! Та давайте вечірку влаштуємо, чи що? Не хочете кави - давайте коньячку...
Тобто сенс зрозумілий. Невідповідність посадам, невідповідність викликам, невідповідність розумових, моральних, етичних сенсів нашому сьогоденню. Коли виборці оцього лайна будуть кидати претензії, чому війна так довго, чому хтось з них повинен сидіти десь закордоном (бо вже замаявся), чому не відновили його квартиру після прильоту, чому ціни такі високі, чому зарплати такі маленькі, чому... Чому... Чому...
- А давайте вечірку влаштуємо, чи що?..
