- Що ти весь час мовчиш? Хоч би раз підтримала розмову... - Мати насуплено потягнулася за цукром. Вкинула собі в чай ложечку. Перемішує навмисно гучно, стукаючи нею об краї чашки. Образилася.
Наталя миє посуд, відвернувшись до стіни. Худенька, навантажена клопотами, сіре волосся зібране резинкою. Руки колись були молоді й витончені, зараз постаріли. Наталя уникає дивитися на них, бо тоді стає ще сумніше. Мовчазна заклопотана "розведенка", як прозвала її мати.
- Ти як переїхала до мене, то весь час мовчиш. Як не рідна. Доречі, заскочиш мені за ліками, список я тобі написала. Ще забіжиш до Григорівни, забереш у неї чайник. Він зламався. Віднеси в ремонт.
- Мамо, коли я це встигну?! До Григорівни? Я ж на роботу!
- Встигнеш. Більше нікому. Я вже їй пообіцяла!.. Ти весь час ходиш з цією зачіскою. Чому ти весь час так виглядаєш? Ти в мене, звісно, не красуня, але ж можна якось постаратися? Можна зробити краще? Мої знайомі вже дивуються. У Марії з тридцять сьомої дочка твого віку, хоч придивись до неї. Вміє приводити себе до ладу.
Вікно виходить на приватний сектор. Внизу - величезний ринок, залитий вранішнім сонцем. Широкий проспект відрізає їх "панельку" від приватного сектора, за яким десь на обрії - навколишні села. За ними кордон. Для Наталі розпочався черговий "день бабака" - кожен ранок як попередній, багато роботи вдень, сутінки на дивані, ком в горлі та марна спроба заснути. Вона буде дивитися в темну стелю й слухати, як пізно ввечері ліфт розвозить додому щасливіших мешканців. То ж нащо інша зачіска, коли з цього кола виходу наразі не видно?
- Мені сусідка розказала, що військові з фронту присилають посилки своїм родинам. З пальцями відрізаними.
- Якими ще пальцями? - Наталя відставила останню чисту тарілку, витерла руки рушником.
- Жіночими пальцями. З яких каблучки не змогли зняти - прямо з пальцями висилають, своїм дружинам.
- Мамо, це маячня.
- А то ти знаєш! - Мати навіть руками почала махати. Товсте її тіло ледь вміщувалося на табуретці. На халаті відірвався нижній гудзик, на що мати не зважала. Наталя відвела погляд. - Люди знають, що говорять. А по телевізору всієї правди не скажуть - ми люди маленькі...
Наталя намагається не забути все, що їй треба сьогодні зробити. Швидко п'є каву, замість повільно насолодитися кожною краплею. Автоматично підбирає з підлоги крихти хліба. Поливає квіти на підвіконні. Витирає ганчіркою стіл, але не йде поглянути на себе в дзеркало перед роботою.
- Ти обіцяла дістати мені книжок. Тобі завжди треба нагадувати, ох і Наталю... Але ж я тебе й таку люблю. Ну й нічого, що сама. Пожила трохи, й досить. Тепер ми двоє, нам з тобою ніхто й не потрібен, правда?
"Така" Наталя кинула малювати, бо "цим на життя не заробиш", як вчила мати. Зараз намалювала б пташку з ціпком на лапці - крила є, а злетіти не може. Бо на кого залишити матір? Та й кому вона, "така"?..
- А які книжки, нагадаєш?..
Мати закрилась в малесенькій ванній кімнаті. З-за зачинених дверей чутно, як щось наспівує. Знову скине Наталчині речі з сушарки, бо заважають. Одягне штанці та довгу футболку, взує капці та на ліфті спуститься в двір, де на лавочці вже займуть місця її приятельки.
- Мамо, які книжки?
- Та, спитаю в доньки Марії. Хіба я можу на тебе покластися?.. - останнє слово вже лунало з коридору. - Після роботи не затримуйся, може мені щось знадобиться.
Двері з гуркітом зачинилися. Маленька квартира швидкими темпами нагрівалася від сонячних променів, і знаходитись в ній влітку було завжди спекотно, а взимку - холодно. Мамчин улюблений "Союз" набудував. Наталка завжди поспішала вийти з квартири на вулицю, навіть вибігти. Проте зараз застигла біля стіни, прикривши очі.
Ціпок на нозі став, здається, непід'ємним.
2021.
