"Зараз час такий, коли думати потрібно..." - Елена Кудренко

"Зараз час такий, коли думати потрібно..." - Елена Кудренко

Якось підсвідомо, ще багато років тому почала йти в напрямку, щоб заробітки не залежали від місця, де ти знаходишся. Від роботи найманим працівником, від власних магазинчиків згодом, потім постачальника товарів у інші, чужі магазини - прийшла до бажання вміти щось таке, що дасть змогу прожити будь-де. Я не кажу про стукіт по клавіатурі , сидячи на березі океану))). Це мрія). Але ж війна доказує, що закинь вона тебе далеко від дому та власної нерухомості - і ти змушений будеш перевіряти, чого ти вартий. Дім, бізнес, квартира, яку здаєш в оренду - все це може зникнути за мить. І ти залишаєшся в кращому випадку із якимись заощадженнями, якщо вони є.
Я така людина, якій надто важливо розуміти, які в неї перспективи далі. Потрібна тверда земля під ногами. І якщо вже бути змушеною бігти кудись від війни - то все своє варто було б носити з собою. Тобто вміти щось, робити щось, що незалежно від війни та інших обставин буде продовжувати працювати.
Ну, ось такі думки, бо зараз все таке нестабільне. Локдауни закривають магазини, де мій товар лежить без можливості бути проданим. Бути найманим працівником - досить ризиково теж, якщо це не якась супер стабільна корпорація, яка втримається на ринку. Вкладатися в нерухомість - так давайте спитаємо у переселенців з Донецька, чи вдається їм щось повернути за втрачені квартири.
Ну, й так далі. Я до чого: треба мати варіанти й не лінуватися ними займатися. Задавати собі питання: "а що я буду робити, якщо...?"
Здається, це називається "кейси", тобто практичні завдання, на яких вчаться іноземні студенти, але ми з нашим "лучшим в мире образованием" взагалі не звикли до такого розбору польотів. Тобто багато хто з нас до останнього тримається за роботу на заводі, де заборгували зарплату за кілька місяців. Чи десь у лікарні. Чи ще десь. А подумати про нові варіанти - страшно.
Але зараз час такий, коли думати потрібно.