Велика війна в Європі дає чимало уроків, але один із них є принциповим. Україна знову і знову, дедалі переконливіше, доводить: росія вміє завдавати ударів, але не вміє їх витримувати. Воля та кмітливість України, її здатність воювати з росією й перемагати її демонструють унікальну цінність країни для демократичних союзників.
Якщо у вас є сумніви щодо військової потуги й далекобійних можливостей України, пригадайте надзвичайні події останніх тижнів. путін та його оточення завдали незліченних ударів по Києву та інших містах, однак масована українська відповідь по цілях у Москві, Санкт-Петербурзі та інших місцях шокувала режим, який гадав, що може вести агресивну війну без наслідків. Водночас Крим перебуває під тиском українських Сил безпілотних систем.
Проросійські так звані "воєнні блогери" тепер відкрито демонструють щось між болем і люттю від того, що ворог, якого вони вважають нижчим за рангом, може в такий спосіб ставити країну на коліна. Президент Трамп, за повідомленнями, "надзвичайно вражений і захоплений" українською кампанією далекобійних ударів.
Усе це знову показало порожнечу так званих кремлівських "червоних ліній". Оскільки вони й далі розмиваються, європейські уряди отримують більший політичний простір для того, щоб підтвердити свою рішучість і переосмислити підхід до відносин із росією.
По всьому континенту набирають обертів дискусії про нову архітектуру безпеки. Пропозиції варіюються від багаторівневого НАТО до посилення ролі положення про взаємну оборону ЄС за статтею 42.7 Договору про ЄС як заміни скороченій присутності США.
Найповніше бачення відображено у трьох альтернативах, окреслених у травневій доповіді європейських аналітичних центрів під головуванням колишнього президента Фінляндії Сауллі Ніїністе. "Більше Європи в обороні – три шляхи" описує перший варіант як "євроатлантизацію" НАТО – поступове перенесення військових, політичних та оперативних обов'язків від США до європейських союзників за збереження альянсу як головної рамки колективної оборони.
Другий варіант – "нова європейська багатосторонність": формування коаліції зацікавлених держав із прийняттям рішень, скоординованих Радою безпеки Європи, та власними військовими структурами, здатними діяти навіть тоді, коли НАТО виявиться політично заблокованим або недієздатним.
Третій варіант – глибша оборонна інтеграція під проводом ЄС із використанням фінансових, промислових та регуляторних інструментів блоку для прискорення розвитку спроможностей, зміцнення європейської оборонно-промислової бази та партнерства з Україною, Великою Британією і Норвегією в спільних оборонних проєктах.
Хоча в доповіді зазначено, що глибша інтеграція відбуватиметься поступово, єврокомісар з питань оборони та космосу Андрюс Кубілюс просуває амбітне бачення Європейського оборонного союзу, раніше озвучене Урсулою фон дер Ляєн. Такий союз мав би будуватися навколо п'яти провідних держав – Франції, Німеччини, Італії, Польщі та Великої Британії – і може передбачати інтеграцію України та Норвегії через нову міжурядову угоду на основі статті 42(7) Договору про Європейський Союз.
Ця ідея вже обговорюється. На початку цього року було представлено концепцію Північноатлантичного оборонного союзу (NAFF) як де-факто спільноти безпеки держав, готових реагувати на виклики. У найширшому тлумаченні ця група охоплює скандинавські та балтійські країни (так звану Північно-Балтійську вісімку), Польщу, Німеччину, Нідерланди, Францію, Велику Британію, Канаду та Україну, а також близьких індо-тихоокеанських партнерів – Японію, Південну Корею, Австралію та Нову Зеландію.
Виклик, що стоїть перед Європою, – не брак ідей, а необхідність одночасно подолати кілька стратегічних вразливостей. Європейці мають убезпечитися від зростаючої невизначеності щодо довгострокових зобов'язань США у сфері безпеки – виклику, який може зберігатися незалежно від того, хто перебуватиме в Білому домі, оскільки глобальна потуга стає дедалі більш розпорошеною.
Вони повинні зменшити залежність від американського ядерного стримування, розвідувальних даних і супутникової розвідки, систем командування та управління, логістики, стратегічних перевезень, протиракетної оборони, радіоелектронної боротьби (РЕБ) та інших критично важливих спроможностей і водночас відновлювати військові спроможності, що деградували протягом десятиліть. За оцінками Кільського інституту, це коштуватиме близько 500 млрд євро (567 млрд дол.) протягом десяти років.
Водночас Європа мусить визнати реальність: росія залишатиметься загрозою безпеці незалежно від того, чи залишатиметься при владі путін, і незалежно від того, чим закінчиться війна. Загроза з боку росії може зберегтися і за нового диктатора в Москві. Навіть у разі поразки росія плекатиме імперські амбіції, які колись можуть розпалити нову війну. Війна проти України показала, що москва діє не самотужки, а користується фінансовою та іншою підтримкою інших членів так званого блоку КРІП – Китаю, росії, Ірану та Північної Кореї. Тому Європа мусить готуватися не лише до тривалого протистояння з росією, а й до стратегічної конкуренції з ширшою коаліцією авторитарних держав, включно з посиленим Іраном.
Тим часом за 12 років війни на кордоні з ЄС Європа досі не виробила єдиного сприйняття загрози. Для країн на східному фланзі НАТО росія є головною екзистенційною небезпекою. Для інших вищими в переліку пріоритетів часто є міграція, нестабільність у Північній Африці, зміна клімату або економічна конкуренція з Китаєм. Побудувати нову архітектуру безпеки без спільного розуміння загрози буде вкрай важко.
Ці виклики посилюються політичними та економічними обмеженнями. Багато європейських лідерів не наважуються виступати за суттєве збільшення витрат на оборону на тлі млявого економічного зростання, фіскального тиску та конкуруючих внутрішніх пріоритетів. Майбутнє перемир'я в Україні може ще більше послабити відчуття невідкладності.
Водночас конкуренція за оборонні інвестиції, промислові контракти, виробничі потужності та політичне лідерство ризикує роздробити, а не зміцнити європейську відповідь.
На цьому тлі будь-яка майбутня система безпеки в Європі має бути здатна діяти швидко, рішуче і у великому масштабі. Самі по собі інституції не можуть компенсувати відсутність спільного сприйняття загроз, політичної волі, військових спроможностей або розуміння нових доктрин, адаптованих до високоінтенсивної технологічної війни.
Регулярні навчання та оперативні оцінки виявили слабкості в збройних силах Європи, коли ті стикаються з полями бою, насиченими безпілотними системами, протидією в електромагнітному середовищі та виснажливою війною великої інтенсивності. Багато європейських армій залишаються оптимізованими для експедиційних операцій, а не для тривалої континентальної оборони. Україна вже адаптувалася до реалій наступного покоління війни.
Саме тому роль України така важлива. Будь-яка структура, покликана стримувати росію, буде слабшою, якщо виключатиме єдину європейську країну з актуальним досвідом великомасштабних бойових дій проти російської армії, одними з найбільших збройних сил континенту, динамічно зростаючою оборонно-промисловою базою та неперевершеним оперативним досвідом сучасної війни. Чи взагалі розумно починати думати про системи континентальної оборони й безпеки без України в центрі цієї розмови?
На практичному рівні залучення України до нової системи означає підтримку добре фінансованих українських збройних сил, інтегрованих в оборонне планування Європи; розширення таких ініціатив, як Безпілотна угода та спільні оборонно-промислові проєкти; розроблення спільної євро-української системи протиповітряної оборони; а також активізацію спільної протиракетної ініціативи.
Українські офіцери, планувальники та інноватори мають бути інтегровані в усі європейські інституції – не лише як радники, а як учасники розвитку сил і стратегічного планування. Європа також повинна інституціоналізувати участь України у військовій освіті, навчаннях та оцінюванні загроз, щоб майбутнє оборонне планування відображало бойові реалії, а не припущення.
Новий європейський оборонний альянс дасть Європі можливість розпочати оборонну інтеграцію України раніше, ніж відбудеться вступ до ЄС або НАТО. Його цілями мають стати територіальна оборона, спільний оборонний ринок, спільний розвиток спроможностей і зрештою – спільні структури, здатні діяти самостійно, коли це потрібно.
Сьогодні на континенті є лише дві армії з великим досвідом сучасної великомасштабної війни: російська та українська. Одна уособлює загрозу. Інша – відповідь на неї.
