Мені легко прийняти зміни, що відбулися в ОРДЛО, бо я з моменту «переселення», тобто самостійної евакуації своєї родини більше там не була. Мені вистачило для розуміння ситуації кількох місяців проживання в окупації. Ці зміни страшні, але вони очікувані, як на мене. Ну, я наприклад, не очікувала від окупантів нічого гарного, тільки знищення, розкрадення, насилля та поневолення, тому для мене усе, що зараз відбувається в ОРДЛО є прогнозованим.
Це був жах. Суцільний страх, який досі мене переслідує. Знаєте, обстріли на той момент не були такими, як ось зараз. Окупанти тоді не дуже сильно бомбили прикордоння, бо мали шалену підтримку у населення, яке у китичній більшості довіряло росіянам, підтримувало «освобождение» та мріяло про російське життя «па багатому». Бої точилися на самому кордоні, а обстріли міст були скоріше для залякування населення ніж для руйнації, бо кожен обстріл видавався за «Украина обстреливает» та дивним чином співпадав з виїздом російських журналістів на місце прильоту.
Сильні обстріли були з території росії з міста Гуково, вони приходилися на ранок, коли люди спали, то викликали сильну паніку. Звісно обстрілювали українські військові частини, що намагалися якось утримати кордон, але тут же місцеве населення починало «пісню» «уезжайте из города из-за вас по нам стреляют», то знову ж таки, кожен обстріл закінчувався висновками місцевого населення «Украина виновата».
Що лякало найбільше? Люди! Люди, які водночас зірвали з себе маску людини та перетворилися на істот. Бажання вбити в очах. Бажання пограбувати. Бажання насилля. Я ніколи не забуду ці очі, а їх там було багато. Люди йшли по вулиці й просто очами шукали жертву й мріяли, як й що вони з нею будуть робити. Збіралися у купи, починали мріяти у голос «повесить бы всех, кто за Украину, а перед этим кишки вырезать», «вот эту бы по кругу пустить, я бы отымел», «глянь дом какой, сразу видно крал всю жизнь, значит укроп и нацик, надо всех вырезать, а дом себе».
Ці мрії смакували, доповнювали, обговорювали так, що аж слина текла.
Скляні очі, ще вчора притаманних людей, твоїх сусідів, колег, однокласників, родичів, кумів. Скляні очі в яких була жага до насилля, хтивість, ницість, якась моральна чорна прірва в яку просто затягувало. Ти цепинів перед оцім очима, забував, як дихати, навіть серце зупинялося від того погляду та тих їх мрій.
Ніхто не соромився, ніхто не зупиняв. Більше того, жінки підтримували мрії своїх чоловіків когось зґвалтувати, навіть, якщо мова йшла про сусідську неповнолітню дитину з якою гралися й їх діти.
Обстріли не лякали. Ти розумів правила небезпеки, реагував на певні тригери, то вма маневреність. Наприклад, коли ми бачили у місті російські машини «тв», то одразу зникали з публічних міст, магазинів, базарів, бо це означало, що готують показовий «прильот». Лякали люди.
Люди, які чомусь чекали на прихід росії, як на шанс зчинити злочин. Я не знаю чому. Ось тепер трошки розумію, але зрештою, я вважаю, що цей гіркий феномен, це страшне переродження суспільства мають дослідити психологи. Моя думка така, що здебільшого радянська людина вона з дитинства виховувалася у насиллі. Це було побутове насилля у родині, насилля у школі, насилля у лікарні. Це було моральне та психологічне насилля, але не виключено, що й фізичне, бо ж дітей били, а в багатьох родинах де дітей виховували прийомні батьки, ґвалтували.
Радянський союз, це гарна яскрава обгортка, як на цукерці, а те, що було під нею, то був суцільний жах. Просто про це не казали, не писали. От зараз тільки починають, та й то, небагато досліджень про насилля у часи срср. Бо ж жертви мовчали, намагалися забути вчинену наругу, бо ж виховані так, що жертва в усьому винна. Тому мовчали дівчата про зґвалтування вітчимами, мовчали жінки про зґвалтування на роботі чи сусідом, який знайшов в зручний для нього час. Мовчали про насилля у лікарнях. Мовчали у насилля у піонерських таборах. Ґвалтували у часи срср, як дівчаток так й хлопчиків. Я вже мовчу про насилля у армії. Після розмов, що я чула тоді в ОРДЛО від місцевих чоловіків, які мріяли когось по колу чи на пляшку, я розуміла. Що вони розмовляють про те, що бачили, в чому прийняли участь та мріяли про повтор. Щодо мрій про насилля від жінок, це було особливо дико, але здебільшого, це теж виходили на поверхню психологічні травми.
СРСР навчив людей виправдовувати насилля. Ґвалтував вітчим падчерку?-сама винна- мати ще й поб’є, буде принижувати. Тому люди мовчали. Постійний страх. Я це розумію. Але як зрозуміти той факт, коли критична більшість побачивши російський триколор почала мріяти не тільки про квартиру у москві, яку їх надасть путін чи про велику російську пенсію, а й про те, як можна безкарно вбивати, писати доноси, оббріхувати, ґвалтувати, красти.
Очікуючи росію на Донбасі ці люди покладали надію на те, що в них буде усе, що було в часи срср й це не тільки «блат», пільги, умовна рівність бідних, а й табори для політичних, розстріли, доноси, якими вони можуть руйнувати чиєсь життя, а ще насилля та безкарність.
У часи срср кримінальний термін мали педофіли та ґвалтівники, які вийшли з тіні та почали зчиняти масові злочини. Побутові ґвалтівники та побутові педофіли, які вміли маскуватися так й не отримали покарання. Я знаю родину, де батько, рідний батько ґвалтував своїх дітей. Мати робила вигляд, що нічого не знає. Так вони прожили усе життя, поки дівчата не поїхали на навчання. Одна з них, молодша, прокляла родину та ніколи більше не поверталася у рідне місто. А старша, хоч й вийшла заміж, але доглядала батьків й не звинувачувала батька, бо ж мама пояснювала їй, що це нормально, це він так привчає її до дорослого життя.
На сусідній від мене вулиці по місту Довжанськ, жила родина, де вітчим мав стосунки з падчеркою. Двоє старших дітей жінка мала від першого шлюбу, й троє від нього. Він був зека, який відсидів за розбій, дуже страшний, невеличкий з холодними злими очима. То ґвалтував й дівчинку, й хлопчика, яких він виховував, бо вони мали йому віддячувати за те, що він їх «утримує». Мати про це знала, то навіть била дітей, як скаржилися чи відмовлялися від «любові» вітчима. Їх бійки були прилюдні. То уся вулиця знала, як вони живуть. То от дівчинка, як стала дорослою билася з матір’ю за право «любові» з вітчимом. Тягали одну одна за волосся по усій вулиці й кричали, як вони його люблять, а він сміявся.
У 2014-му році оці усі люди стали відкрито висловлювати своє бажання вбивати, ґвалтувати, будувати світ насилля.
Перше, що з’явилося в ОРДЛО у 2014-му році – катівні. Катівні, де місцеві мешканці катували та вбивали місцевих мешканців. Мене що разу вкурвлює «там мирне граждане» по відношенню до ОРДЛО, напевно через те, що я знаю правду та не боюся про це казати, бо толерантність на війні призводить до страшних наслідків. Так ось, в ОРДЛО дуже багато злочинів, які неможливо довести, бо ж жертви мертві.
Й знаєте, я ось розумію злочини, що здійснюють окупанти, тобто росіяни та багатонаціональні руські. Вони для цього й прийшли. Бо навіть проросійське ОРДЛО для них вороги. То від окупанта не чекаєш нічого гарного, ось чому я кажу, що їх злочини якось можна зрозуміти. Але як зрозуміти злочини, що зчинені місцевим населенням проти місцевого населення й це не поодинокі випадки, це масштабно, це масово, це приносить задоволення, бо це безкарно!
Спочатку в ОРДЛО вбивали, грабувати та ґвалтували виправдовуючи «они же укропы», те, що вбивають «укропов» виправдовувало у всіх випадках. Але, коли знищили «всех чужих», в ОРДЛО залишилися усі свої. Зараз в ОРДЛО вбивають тих, хто був чи є за росію, «республіки», чи їх батьки були, чи вони самі, байдуже. Зараз в ОРДЛО просто вбивають. Люди, які мріяли про світ насилля таки побудували цей світ.
ОРДЛО – це земля, що просякла кров’ю. У кожному місті ОРДЛО є траншеї, де поховані цивільні. Це викрадені, зґвалтовані, вбиті сусідами люди. Їх пропагандисти намагалися видати за «жертв ВСУ», але усі тут знають правду.
Бабуся, завернута у радянський палас, найцінніше, напевно, що було у її квартирі, яку забрали «сынульке на свадьбу». Молода дівчина у позі «ембріона» з травмами статевих органів. Люди похилого віку у капцях, халатиках, певно були вбиті за вечерею. Ось такими тілами заповнені траншеї.
ОРДЛО – це земля, що просякла кров’ю. Вбивці там почувають себе у безпеці, бо ж довести їх злочин неможливо, бо мертві не можуть надати свідчення. Зараз ОРДЛО потерпає від окупантів та місцевих колаборантів у військовій формі. Я писала про це. Жінки, які втратили чоловіків на війні, швидко знаходять заміну, народжують від окупантів й стають жертвами окупантів, бо ж російські військові, як й місцеві колаборанти у військовій формі, настільки звикли до вбивств, що знищують усіх, хто трошки заважає їх свободі.
Зараз в ОРДЛО знову обговорюють новину. Військовослужбовець зарубав сокирою свою дівчину, а потім убив її дітей. В ОРДЛО «дівчиною» називають будь яку особу жіночої статі у віці від 15 до 25 років. «Дівчинка» це дитсадок та початкова школа. Надалі нафарбована та яскраво одягнена «конфетка» стає «девушкой», навіть якщо має 3-х дітей у 20 років. Тому «девушка» з дітьми у 25 років, то є норма для ОРДЛО.
В Антрацитівському районі під час побутового конфлікту через ревнощі 31-річний військовослужбовець російської армії завдав кількох ударів сокирою своїй співмешканці, після чого задушив її однорічного сина та поранив 3-річну дочку. Усі троє померли на місці.
Тіла військовий разом із знаряддям вбивства скинув у річку Нагольчик. Тіла матері та дівчинки знайшли швидко та витягли з річки, а ось тіло однорічної дитини шукають досі. Діти були від різних чоловіків, теж військових. Батьки дівчини активні пропутінці, створювачі цього самого “руського миру”, який вбив їх дитину. Рід повністю перестане існувати, бо батьки більше не народять. Можливо це найстрашніше покарання для них. Але чи зрозуміють наслідки між «путин введи» у 2014-му та тілом доньки та онуків, навряд чи.
Це все настільки страшно, дико, неймовірно абсурдно, що зрештою, ти перестаєш реагувати, співчувати, а просто абстрагуєшся та фіксуєш ці злочини з мрією про покарання. Бо безкарність вона породжує набагато більше зло, безкарність суспільства відроджує срср.
