Жити в Україні, якщо не ховати голову в пісок - це наче бачити й чужими очима, гинути разом з тими, хто гине. Чекати, сподіватися та радіти разом з усіма. Хворіти разом, боятися разом. Якось непомітно з початком війни розумієш, що ти дихаєш в унісон разом з мільйонами таких же, як ти.
І вони теж радіють новинам про Лиман. І вони теж думають про ядерну загрозу. Вони теж кидають матрац на підлогу десь між двох стін, і теж не сплять під час вибухів. Ти їх всіх не знаєш, але саме з ними ти будеш святкувати нашу перемогу. Той момент, коли можна буде видихнути та сказати: " ну ось і все. Все скінчилося. Ми перемогли..."
З лютого ми всі чекали, що ось ще місяць - і стане легше. Ще один - і ми вийдемо на ті й ті рубежі. Ще місяць, і нам дадуть зброю. Ще місяць , і нам закриють небо. Ще місяць, і нарешті почнеться ленд ліз. Ще місяць.... І пережити жовтень. І пережити ще, і ще...
Скільки буде потрібно. Бо попереду ще багато випробувань, але й позаду багато чого пройдено. Якими ми вийдемо з цієї війни, з яким власним результатом - тільки нам вирішувати. Чи навчилися чомусь, чи стали сильніше - в будь якому разі, тільки б не залишати на майбутнє слабкість, зневіру і лінь. Ми не знаємо один одного, але як один організм проживаємо ці страшні місяці.
Пишу ці рядки сірим ранком, за чашкою кави, коли вчора в Кремлі влаштовували шабаш щодо наших територій... І огидно було, і образливо, і хотілося би зрозуміти, як тепер все буде. І навіть на секунду промайнула думка, що ось саме вчора нам зроблять подарунок і приймуть в НАТО (неймовірна думка) - але ж ні. Україні, як і мені особисто, нічого просто так з неба не падає. Як і нам всім, можливо. Просто треба працювати далі. Наполегливо й цілеспрямовано. Працювати, щоб потім всім разом видихнути: "Ми перемогли..."
Не хочу бути мстивою - але щодо вибухів зараз в Криму. Там багато хто нас чекає, тому розуміє. А ватноголовим куркам хочеться сказати: це не страшно. Ось такі ваші вибухи. Бо вони по військовим базам, а не по евакуаційним колонам. Не по житловим будинкам.
Ось у нас під Куп'янськом знайшли розстріляну в упор колону автівок з місцевими. Трупи пролежали там напевно багато місяців - з 20 цивільних 10 дітей та вагітна жінка. А нещодавно в Запоріжжі рашисти вбили десятки людей. А в Дніпрі - ціла родина, шматки тіл розкидало по сусіднім будинкам. А всі ці півроку - що ми пережили?
Крим сьогодні - це не страшно. Це та сама військова операція, як вона мала би за всіма законами війни проходити. А не те, що влаштували українцям.
