Це коли ти час від часу, під час умовної тиші, трошки дозволяєш собі не думати про війну, і тобі навіть соромно за це - але ось проїзджає автобус з написом "діти. Евакуація", і ти знову вириваєш себе в цю реальність, бо війна не скінчилась;
- це коли ти ненавидиш і зиму, і морози, але ж чекаєш їх, бо це потрібно не тобі - це потрібно ЗСУ, щоб земля добре промерзла і їм було зручніше наступати;
- це коли з початком повітряної тривоги подумки чекаєш "свою" ракету, яка зрештою перерве саме твоє життя - і тебе попускає, коли чуєш "відбій";
- Це коли ти не віриш в Бога, але купуєш індичку та накриваєш на стіл саме зараз, в грудні, а не "7 января" тільки з солідарності, щоб підтримати своїх і відірватись від росії;
- це коли серце стискається від погляду на ялинку в метро, а не на майдані, як колись;
- це коли кожного ранку просинаєшся з уже звичною думкою "сьогодні живі, дякую";
- це коли бомблять Херсон, а ти у Харкові, і тобі боляче;
- це коли хочеться свята, але ти подумки вважаєш, що ще не можна, і ти "святкуєш" з почуттям вини...;
- це коли спиною під час сну відчуваєш земні поштовхи, і то вибухи десь далеко. Хтось від них нерідко помирає - а ти відчуваєш це на великій відстані;
- це коли немає чужих дітей, і більше 450 дітей офіційно загиблих - наче твоїх 450. І діти, вивезені рашистами в росію - наче твої, вивезені;
- це коли рахуєш втрати росіян, а тобі все мало. Коли слідкуєш за пожежами на росії, а тобі все мало. Коли росію душать, але тобі здається, що мало душити, треба закопувати;
- коли твоя дитина придумала собі "кричалку" - "Харків - сила, Бєлгород - могила", а ти це не забороняєш, бо в курсі про чергові щоденні обстріли звідти;
- це коли плануєш весну, і літо, і наступну зиму, бо оптиміст, і дуже хочеться пережити і вижити. А ще тому, що живеш з вірою та довірою до ЗСУ.
Місяць зими вже скоро позаду. А попереду і надія, і друге, і третє дихання, бо ми не зійдемо з дистанції. Як кажуть, якщо не зможемо йти - поповземо, але в сторону перемоги. Немає ніякого "або" - або ми, або вони.
Тільки МИ.
