Жити треба так, щоб про тебе пам'ятали. Воювати треба так, щоб саме тебе боялися. Ми маємо багато мужніх українських підрозділів, але щодо Азову - тут переплелися декілька речей. Зокрема до базових речей, як-то мужність, результативність, додано правильно збудований імідж. Я вважаю - правильно. Бо досі українці для росіян були смішними недолугими сусідами, які не вміють воювати. Азов перевершив очікування, якщо ним лякають російське військо. І воно-таки його боїться.
У мене самої зсередини підіймаються відчуття чогось глибинного, якоїсь хижацької нашої сутності, яка весь цей час була приспана, завалена не зовсім потрібними нам якостями, з якими ми не виживемо. І коли ми маємо цю глибинну силу - то чому б не показати її в часи найстрашнішої війни? По суті війна стала каталізатором для того, щоб той самий Азов змінив російські уявлення про тих, з ким росіяни воюють.
Азов стає в один стрій з пам'яттю про Бандеру, про таку силу, яку неможливо побороти - вона проб'є скелі й вдарить з набагато більшою силою, накопиченою роками. Вдарить не тільки за вбитих сьогодні - вдарить за вбитих впродовж всієї нашої історії. Я не хотіла б, щоб ці рядки виглядали перебільшено романтично - проте по факту сутність Азову - "ПОМСТИМОСЯ". Так відповідає стрій, коли вони згадують імена загиблих.
Не пам'ятатимемо. Не забудемо. Не вистоїмо. ПОМСТИМОСЯ. Відчуваємо масштаб?
Тому й більшість їх в полоні вже понад 4 роки. Моя їм шана
