Коли інституції, покликані охороняти здоров'я нації, перестають бути суб'єктами опіки і турботи, а натомість трансформуються на вузли адміністративного прибутку, що розростаються на тілі держави, ми зіштовхуємося з проявом системної інверсії державності. Ситуація, що розгорнулася навколо Міністерства охорони здоров’я України у 2024–2025 роках, зокрема в контексті зухвалої схеми фіктивної паліативної допомоги, демонструє цю патологічну інверсію в її найвразливішому соціальному сегменті — сфері допомоги смертельно хворим.
Передмова
14 липня 2025 року у новинних стрічках прокотилася хвиля синхронних повідомлень: Нацполіція, Бюро економічної безпеки та Офіс Генпрокурора завдали скоординованого удару по низці медичних компаній та установ, що були вплетені в павутину контрактів у рамках Програми медичних гарантій. Важливо розуміти: ці обшуки не були реакцією на медійний скандал чи результатом внутрішніх перевірок МОЗ. Вони стали фінальним акордом досудового слідства, яке скрупульозно тривало з лютого того ж року. Тобто, шість довгих місяців правоохоронці мовчки акумулювали докази щодо багаторічної, цинічної схеми з відмивання державних коштів під шляхетним прикриттям надання паліативної допомоги. І лише на сьомому місяці — коли масштаби афери стали публічними — МОЗ нарешті видало свій перший коментар. Не ініціювало, не попередило, не розпочало власне розслідування, а лише прокоментувало.
Суть схеми
Сама модель розкрадання виглядала елегантною у своєму цинізмі. Приватні компанії подавали через систему eHealth звіти про надання послуг паліативної допомоги — мобільної, тобто позастаціонарної, без прямої прив'язки до конкретної локації чи фіксованої інфраструктури. Ця звітність, цей цифровий потік, не проходив жодної перевірки на реальність — верифікація пацієнтів була умовною, часто засвідчена лише формальним, знеособленим електронним підписом. Оплата за такими звітами проходила автоматично, без будь-якої вторинної перевірки, перетворюючи державний бюджет на бездонну скарбничку.
На рівні даних — усе виглядало досконало. У системі фіксувалися прізвища, ІНН, дати, коди послуг, маршрути. Це був бездоганний цифровий балет. Але за цим фасадом стояли вигадані пацієнти, померлі люди, і в найкращому випадку — живі пацієнти, яким не надавалась жодна реальна допомога. Проте система, побудована за принципом «дані = послуга = оплата», не містила механізмів зворотної перевірки, реального контролю. Власне, це була не помилка дизайну, а свідомо закладена умова, що перетворила прогресивний інструмент на ідеальний конвеєр для розкрадання.
Де починається злочин — з бездіяльності чи з наказу?
Накази МОЗ — це не просто папірці. Це нормативна база, яка визначає, які саме послуги підлягають контрактуванню, які критерії верифікації вважаються достатніми, які пакети підлягають пильному моніторингу, а які — ні. Відтак, міністерство не просто супроводжує процеси — воно є архітектором системи ризиків. У випадку з паліативною допомогою було свідомо створено умови, за яких надання послуги не вимагало фізичної взаємодії, а контроль здійснювався лише постфактум і вибірково. Це відкривало прямий доступ до бюджетних коштів усім, хто міг задокументувати цифрову «видимість».
Міністр Ляшко, досвідчений управлінець, не міг не знати про те, як функціонує система. Він ініціював перевірки у сфері акушерства, стаціонарної допомоги, навіть сімейної медицини. Але в контрактах з приватними підрядниками, де сотні мільйонів гривень щомісяця проходили за найменш контрольованими пакетами, — міністерство не провело жодної публічної ревізії. Це вибіркова пріоритетизація. Це вибіркова сліпота. Це те саме мовчання, в якому чітко структурована спільна відповідальність.
НСЗУ: виконавець чи співучасник?
Окремо стоїть роль Національної служби здоров’я України — органу, що за задумом мав бути незалежним платником і фінансовим вартовим, але який на практиці виявився сліпим, бездушним дистриб’ютором. Саме НСЗУ приймала всі звіти, погоджувала акти, формувала платіжки. Працівники НСЗУ мали доступ до статистики: вони бачили аномально високу щільність паліативної допомоги в окремих областях, містичну повторюваність прізвищ, використання ідентичних шаблонів маршрутів. Ці дані кричали про аферу.
І все ж — жодна службова особа не зупинила виплати, не ініціювала аудит, не звернулась до Держказначейства з проханням про блокування сумнівних траншів. Це не халатність. Це — системна байдужість, підсилена структурною безкарністю. І саме ця холодна байдужість перетворила НСЗУ з незалежного платника на безвідмовний бюджетний автомат.
UNITED24 як фонова тінь
Марія Карчевич — заступниця міністра, кураторка цифрового напрямку та голова комісії, що розподіляє кошти з UNITED24 — фігурує в цьому контексті не як сторонній учасник, а як технічна й політична особа, що поєднала у собі функції цифрового регулятора, адміністратора е-платформ і розпорядника грантових бюджетів. Під її кураторством здійснювався загальний нагляд за eHealth, у її структурі не виявили збоїв, і вона ж виступала публічним обличчям «успішної цифровізації» системи. Але саме в цій системі, за блискучим фасадом інновацій, безперебійно працювали афери з фіктивними послугами.
Увесь цей ландшафт — від невидимої паліативної допомоги до недоторканих підрядників — функціонував не завдяки слабкості держави, а завдяки її структурованій, продуманій зручності. У системі, де цифровий підпис автоматизує відповідальність, а паперові перевірки не встигають за електронними траншами, створюється не хаос, а симулятивний порядок. У цьому порядку все виглядає справжнім. І лише мертві пацієнти у звітах болісно нагадують, що це — лише видимість.
Питання не лише в тому, хто вкрав. А в тому, хто дозволив системі працювати так, щоби красти стало процедурною нормою. Хто створив такі нормативні акти, які унеможливлюють ефективну перевірку. Хто очолює комісії, де рішення ухвалюються без обговорення. Хто не ставить запитання, коли отримує тисячі звітів за день — і всі без винятку ідеальні.
МОЗ і НСЗУ в цій історії — не просто мовчазні структури. Вони — архітектурні вузли, що утримують каркас фікції. І якщо сьогодні їх не буде притягнуто до публічної, управлінської та правової відповідальності, то завтра будь-яка цифрова реформа перетвориться на нову епоху безвідповідальності під виглядом інновацій.
Найбільш цинічним підсумком цієї історії стала не реакція правоохоронних органів і не масштаби фінансових втрат. Ним став той факт, що після публічного викриття, після офіційних повідомлень про схему, після сотень вилучених актів і серверів, — Віктора Ляшка залишили на посаді міністра охорони здоров’я. Пояснення цього кроку не дається ані суспільству, ані парламенту, ані медичній спільноті. Продовження його каденції — це не лише політична втрата обличчя. Це публічне підтвердження того, що розкладання системи охорони здоров’я — не випадковість, а державна політика. І Ляшко — її зручний інструмент, не виключення, а невід'ємна частина архітектурної схеми.
КМДА як відображення центральної патології
Якщо корупційна модель, що діяла в МОЗ і НСЗУ, мала цифровий, регуляторний і національний масштаб, то її точнісіньке, фрактальне відображення на рівні регіонального управління ми знаходимо у весняних викриттях Служби безпеки України щодо зловживань у Департаменті соціальної та ветеранської політики КМДА. За версією слідства, високопосадовці київської адміністрації, у змові з колишнім керівником психіатричної лікарні та комерційною структурою, організували розкрадання понад 60 млн гривень, які були виділені на програму «Міцне здоров’я» — столичний аналог паліативної підтримки для невиліковно хворих громадян.
Механізм — до болю знайомий: укладання договорів із афілійованою фірмою на суму 149 млн грн, яка мала надавати комплексну допомогу — від закупівлі ліків до щоденного догляду. Але за версією СБУ, левова частка коштів замість хворих пішла на придбання нерухомості та елітного транспорту. Зокрема, Porsche Cayenne, який фігурує як службовий транспорт для перевезення хворих, насправді використовувався організаторами для особистих потреб і навіть для спроби втечі за кордон.
Попри вагу викриття, варто визнати: у жодному з офіційних повідомлень СБУ не згадується департамент охорони здоров’я КМДА чи його очільниця Валентина Гінзбург. Проте саме вона тривалий час керує медичним блоком столиці і є відповідальною за системну координацію, бюджетну дисципліну та контроль за програмами, пов’язаними з медичним і соціальним забезпеченням. І якщо справді десятки мільйонів розкрадались на очах у профільного департаменту, то його очільниця, навіть не будучи підозрюваною, несе принаймні політичну та управлінську відповідальність. Мовчання та незмінність керівництва в цій ситуації виглядає не як випадковість, а як елемент сталого механізму прикриття.
Цей скандал — не інцидент. Це ще один рівень тієї ж вертикалі. І він демонструє: центральна влада і місцеве самоврядування відтворюють одну й ту саму культуру — відсутність контролю, кругову поруку, симуляцію публічного управління через фасади «допомоги». Якщо МОЗ моделює структуру безкарності на рівні національних політик і нормативів, то КМДА реалізує ту саму модель у вигляді локалізованого, інституційно захищеного дерибану.
І якщо навіть у столиці України — під поглядами медіа, громадськості, аудиторських служб — можливо безкарно викрадати десятки мільйонів гривень, призначених для найслабших і найвразливіших, то це — не збій. Це — система. на нормативному рівні, то КМДА демонструє її готовність бути впровадженою на практиці — навіть у столиці, на очах у суспільства, журналістів, контролюючих органів. І якщо там можливо вкрасти бюджетні кошти, призначені для найвразливіших, то ніщо не завадить повторити це в інших областях.
Висновок: інституційне паразитування під прикриттям турботи
МОЗ, НСЗУ, КМДА. І конкретні персоналії: Віктор Ляшко, що зберіг міністерське крісло попри свою пряму відповідальність за провал контролю, чи Валентина Гінзбург, багаторічна очільниця медичного блоку столиці, яка впродовж каденції акумулювала десятки підозрілих контрактів і досі залишається недоторканою. Вони втілюють не лише системну аморальність. Вони — живий доказ того, що система охорони здоров’я не має механізму внутрішнього очищення. Ці фігури продовжують формувати політику, розподіляти бюджети і представляти «турботу» на офіційних брифінгах, тоді як під їхнім керівництвом існують багаторічні схеми дерибану і клептократії. Це три інституції, три рівні публічної влади, ідентичні у методах уникнення відповідальності, у використанні цифрових, паперових і процедурних інструментів не для запобігання шахрайству, а для його легалізації.
Симптоматично, що попри наявність доказів, відкритих кримінальних проваджень і резонанс, не було проведено жодної парламентської спецперевірки, не створено жодної незалежної слідчої комісії, не звільнено жодного високопосадовця за адміністративною лінією. Навпаки — міністр Ляшко зберігає крісло, заступниці КМДА продовжують працювати, підрядники — мовчать.
У цій тиші — не спокій. У цій тиші — інституційна корозія. Вона не вражає організм одразу, але день за днем відкушує нервові закінчення держави — там, де мала би бути совість, виникає цифровий слід. Щоби розірвати цю парадигму, необхідне не просто викриття. Потрібна публічна деформація звичної логіки — та, в якій чиновник вважає, що може обікрасти невиліковно хворого і залишитися на посаді. І якщо цього не станеться, то наступна платформа допомоги — будь то eHealth, UNITED24 чи «Міцне здоров’я» — стане не інструментом порятунку, а черговим шаблоном для знеособленої інституційної мародерії.
Щоби вийти з цієї глухої точки, недостатньо морального осуду чи навіть слідчих дій щодо окремих фігурантів. Потрібна відкрита, системна реакція — законодавча, управлінська, суспільна. Вже давно очевидно, що вектор розвитку медицини, як і освіти, культури, науки в Україні зараз негативний.
