«МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ: УКРАЇНА ЧИ ЗНОВУ МАЛОРОСІЯ?» - Владислав Смірнов

Чому постріл у харківській квартирі №9 досі звучить як питання до українців

Миколу Хвильового спіткала дивна посмертна доля: людина, яка все життя воювала проти примітивізації української думки, сама зрештою була спрощена до однієї, нехай і геніальної, формули — «Геть від Москви!». Її друкують на плакатах, повторюють у політичних промовах, використовують як універсальне підтвердження того, що український письменник ще сто років тому нібито просто закликав розірвати культурні відносини з Росією, хоча насправді Хвильового хвилювало значно складніше й небезпечніше питання: чи здатна Україна взагалі перестати бути периферією чужого цивілізаційного центру, чи, навіть отримавши власну мову, інституції, літературу й формальну державність, вона все одно залишатиметься Малоросією — країною, яка дивиться на себе чужими очима, вимірює себе чужими масштабами і підсвідомо чекає від зовнішньої метрополії дозволу на власну повноцінність.

Історію Хвильового варто починати не з гасла і навіть не з літературної дискусії, а з ранку 13 травня 1933 року, коли у харківському будинку «Слово», створеному начебто для комфортного життя нової української творчої еліти, але згодом перетвореному радянською системою на своєрідний передпокій репресивної машини, у квартирі №9 зібралися найближчі друзі письменника. Напередодні органи ДПУ заарештували Михайла Ялового — письменника, давнього соратника Хвильового, першого президента ВАПЛІТЕ, людину, арешт якої не можна було вже пояснити черговим внутрішньопартійним непорозумінням, бо коло навколо Хвильового давно відчувало, що Москва переходить від ідеологічного приборкання українського культурного руху до його фізичного демонтажу. Хвильовий ще намагався з’ясовувати обставини, говорив про можливість звернутися до керівництва ДПУ, але, судячи з усього, внутрішньо він уже зрозумів те, що сформулює у своїй передсмертній записці з моторошною точністю: «Арешт Ялового — це розстріл цілої Генерації».

За спогадами сучасників, того ранку він поводився зовні майже буденно, говорив із друзями, жартував, сказав, що покаже їм новий твір, після чого перейшов до сусідньої кімнати; там пролунав постріл, який згодом набуде символічного значення, хоча перетворювати людське самогубство на красиву політичну легенду було б так само неправильно, як пояснювати його лише особистою психологічною кризою. Хвильовий був виснажений, внутрішньо суперечливий, роками перебував під тиском, переживав і власні ідеологічні поразки, і руйнування середовища, яке сам допомагав створювати, однак 13 травня 1933 року неможливо відокремити від того історичного контексту, у якому українське село вже помирало від голоду, українізація згорталася, інтелектуальна еліта ставала об’єктом репресій, а Харків, який ще кілька років тому здавався лабораторією модерної української культури, починав перетворюватися на місце її ліквідації.

Найдраматіше в записці Хвильового в тому, що вона виявилася буквально правильною. Михайла Ялового згодом розстріляють у Сандармосі; там само загинуть Микола Куліш, який того травневого ранку кинувся до кімнати після пострілу, режисер Лесь Курбас, письменник Валер’ян Підмогильний, Григорій Епік та багато інших представників покоління, яке радянська система спочатку використала як доказ власної «національної політики», а потім методично винищила, щойно стало очевидно, що українізація породжує не просто радянських людей, які розмовляють українською, а українців, здатних створити окремий культурний центр і, відповідно, рано чи пізно поставити питання про окремий політичний центр.

Саме це, а не любов чи нелюбов до російської літератури, було справжнім змістом Хвильового. Микола Фітільов, який узяв собі псевдонім Хвильовий, не прийшов до своєї антиімперської інтуїції з табору традиційного українського націоналізму, не був послідовником державницької школи Липинського чи Донцова і взагалі не вписується в зручну ретроспективну схему, за якою всі значні українські діячі нібито від самого початку правильно розуміли природу більшовизму. Навпаки, Хвильовий був революціонером, членом комуністичної партії, людиною, яка щиро намагалася поєднати соціальну революцію з українським національним відродженням і певний час вірила, що більшовицька модель може дати Україні простір для культурного розвитку, якого вона була позбавлена в Російській імперії.

Саме тому його досвід такий цінний для нас сьогодні: Хвильовий не просто теоретично пояснив несумісність української суб’єктності з московським імперським центром — він цю несумісність прожив. Перед його очима Російська імперія змінила державну символіку, суспільний лад, політичний словник і навіть офіційну риторику щодо національностей, але майже не змінила фундаментального принципу: Україна могла розвиватися доти, доки її розвиток не створював самостійного центру тяжіння. Українська мова була прийнятною як інструмент більшовицької мобілізації, українська література — як регіональний сегмент загальносоюзної культури, українські установи — як адміністративна форма, однак поява еліти, яка переставала сприймати Москву як природну вищу інстанцію, миттєво переводила культурне питання у сферу державної безпеки.

Цей перехід найкраще видно в літературній дискусії 1925–1928 років, яка формально починалася майже невинно — зі спору про якість нової української літератури. Хвильового дратував масовізм, що перетворював політичну благонадійність на замінник таланту, а походження автора — на виправдання його художньої безпорадності; йому було мало того, що література є українською, якщо вона залишалася вторинною, провінційною, стилістично бідною й інтелектуально несамостійною. У цій позиції прихований один із найцінніших і водночас найменш комфортних уроків Хвильового для сучасного українства: національна культура не стає великою автоматично лише тому, що вона національна, а патріотизм не може бути сертифікатом якості.

Для суспільства, яке після століть русифікації цілком природно прагне захищати своє, ця думка може звучати неприємно, але без неї немає повноцінної деколонізації. Якщо ми лише замінимо російську посередність українською посередністю, то формально змінимо культурний простір, але не подолаємо провінційності; українська книжка має бути не тільки українською, а такою, яку хочеться перекладати іншими мовами, український університет — не лише україномовним, а здатним продукувати нове знання, українська наука — не просто національною за інституційною належністю, а конкурентною, український кінематограф — не об’єктом патріотичної благодійності, а культурним продуктом, який сам формує зовнішній попит. Хвильовий, наскільки можна судити з його публіцистики, саме цього і хотів: не поблажливої автономії для українського, а високої української норми.

Звідси літературне питання неминуче переросло у політичне, тому що, коли український письменник перестає потребувати Москви як джерела естетичних критеріїв, виникає логічне запитання, навіщо українській культурі взагалі російське посередництво між нею і світом. Хвильовий не закликав закрити Україну від російської культури парканом і тим більше не пропонував замінити інтелектуальну залежність від Москви механічним поклонінням Берліну чи Парижу; його ідея полягала в тому, що Україна повинна встановити прямий зв’язок зі світовою культурою, не проходячи обов’язкову імперську митницю, де Москва вирішує, що варте уваги, кого належить читати, які концепції є «всесвітніми», а які — лише «місцевими».

Європа для Хвильового була не стільки географією, скільки типом свідомості — активної, дисциплінованої, творчої, відповідальної, здатної не наслідувати, а продукувати. Він прагнув не переселити українську залежність із Москви до іншої столиці, а вилікувати саму психологію периферії, яка вважає, що десь обов’язково повинен існувати центр, здатний підтвердити її право на існування.

Його найнебезпечніший памфлет мав назву «Україна чи Малоросія?», і в цій назві приховано значно більше, ніж у будь-якому прямому антиросійському лозунгу. Малоросія — це не Росія і навіть не обов’язково окупована Україна; Малоросія цілком може мати українську мову, театри, університети, міністерства, символіку і певну формальну автономію, але залишатися внутрішньо залежною, тому що вона не вважає себе центром власної історії. Вона безперервно озирається — чи схвалили її, чи правильно вона поводиться, чи не надто вона амбітна, чи достатньо цивілізовано сформулювала власний інтерес; вона може навіть люто ненавидіти метрополію, але, якщо вся її ідентичність побудована на цій ненависті, метрополія все одно залишається головною точкою відліку.

У цьому сенсі Хвильовий сформулював одну з найглибших проблем української деколонізації, яка далеко не закінчилася разом із проголошенням незалежності 1991 року і не завершиться автоматично навіть після остаточного воєнного розриву з Росією. Колоніальна залежність має властивість переживати політичні кордони, тому що її найстійкіші інституції розташовані не на митниці, а в системі престижу, освіті, культурному каноні, мові експертизи, уявленні про «велику» і «маленьку» культуру, звичці дивитися на себе через чужу оптику. Саме тому справжнє «Геть від Москви!» означало для Хвильового не переміщення книжкової полиці, а ліквідацію російської монополії на визначення української нормальності.

Москва зрозуміла політичні наслідки цієї ідеї майже негайно, і, мабуть, найпереконливішою характеристикою масштабу Хвильового є не оцінки пізніших літературознавців, а той факт, що його думками особисто зацікавився Сталін. У квітні 1926 року він звернувся до Лазаря Кагановича та керівництва КП(б)У з листом, у якому значну увагу приділив тенденціям українського культурного руху й Хвильовому, причому головна проблема для московського центру полягала зовсім не в тому, що якийсь харківський письменник занадто захопився Європою. Небезпечним було інше: українська інтелігенція починала усвідомлювати себе окремою силою, яка могла сформувати власну систему культурних координат, а такий процес, якщо його не зупинити, мав цілком передбачуваний політичний фінал.

Логіка імперії тут дуже проста і майже не змінюється століттями. Вона може без особливого страху терпіти етнографічного українця, тому що вишиванка сама по собі не створює держави; може певний час толерувати мову, бо мова, позбавлена власного інтелектуального центру, може залишатися регіональним інструментом; може навіть підтримувати фольклор, місцеві традиції й контрольовану культурну автономію. Справжня небезпека починається тоді, коли виникає самовідтворювана еліта, здатна сама визначати норму, продукувати ідеї, створювати інституції й передавати їх наступному поколінню.

Навколо Хвильового виявилися Микола Куліш, Майк Йогансен, Юрій Яновський, Микола Бажан, Павло Тичина, Олександр Довженко, Григорій Епік, Юрій Смолич та інші люди, які разом могли сформувати не просто сукупність талановитих авторів, а український культурний клас модерної доби. Тому атака на ВАПЛІТЕ була атакою не лише на конкретну естетичну школу; Москва ламала інституційний механізм, за допомогою якого талант перестає бути випадковістю і стає традицією.

Цей механізм Хвильовий, здається, відчував інтуїтивно дуже добре. Коли ВАПЛІТЕ стало неможливим, частина середовища намагалася продовжувати себе через «Літературний ярмарок», потім через «Пролітфронт», тобто організаційна оболонка змінювалася, але потреба зберегти коло, дискусію, професійну планку й взаємну інтелектуальну підтримку залишалася. І саме тут його досвід безпосередньо стикається з нашим сучасним питанням про українство: нація не може існувати лише на героїчних біографіях окремих людей, вона потребує інституцій, які переживають людей — шкіл, журналів, університетів, видавництв, дослідницьких центрів, культурних середовищ, де одне покоління не починає все спочатку, а отримує досвід попереднього.

Якщо вбити одного письменника, на його місці теоретично може з’явитися інший; якщо ж одночасно знищити письменників, режисерів, редакторів, мовознавців, професорів, художників, театральні школи, журнали, наукові інституції й саме середовище вільної конкуренції, наступне покоління починає не з другого поверху, а з фундаменту. Україна втратила не тільки те, що ці люди вже встигли написати, а й десятки років ненаписаних книжок, непоставлених вистав, невихованих учнів, нестворених шкіл.

Після цього імперія отримала можливість здійснити майже ідеальну операцію культурного стирання: спочатку фізично знищити значну частину модерної української еліти, потім на десятиліття вилучити її з культурного обігу, а наступним поколінням пояснювати, що українська культура нібито природно селянська, провінційна, вторинна й нездатна продукувати модерність. І саме тому повернення Хвильового до нашої інтелектуальної пам’яті — це не літературний жест і не чергове відновлення «забороненого імені», а повернення перерваної траєкторії українського розвитку.

Особливо трагічно те, що сам Хвильовий до останнього намагався врятувати бодай частину свого задуму через компроміс із системою. Він писав покаянні тексти, коригував формулювання, визнавав партійні «помилки», залишався в межах комуністичного дискурсу й, судячи з його поведінки, сподівався, що між культурною автономією України та московським політичним центром усе ще можна знайти якусь формулу співіснування. Саме тому перетворювати його заднім числом на бездоганного антикомуністичного пророка було б неправдою і водночас применшенням його справжнього значення, тому що найважливіший висновок Хвильового народився саме з провалу цього експерименту: імперія погоджується на українську окремішність лише доти, доки ця окремішність декоративна і політично безпечна.

Навесні 1933 року простір для ілюзій остаточно зникав. Хвильовий побував у голодуючих українських селах і побачив реальність, яку офіційна пропаганда намагалася приховувати; за спогадами сучасників, він сприйняв побачене не просто як наслідок господарської катастрофи, а як удар по самій українській основі. Тоді ж остаточно згорталася політика українізації, ширилися арешти, а репресивна система підбиралася до тих людей, із якими Хвильовий протягом попереднього десятиліття будував модерну українську культуру. Коли 12 травня забрали Ялового, для нього, мабуть, зійшлися в одну картину речі, які раніше він ще намагався розділяти: голодне село, знищення автономної інтелігенції, політичний наступ на українство і повернення Москви до старої імперської норми.

Наступного ранку пролунав постріл.

Однак у цій історії є парадокс, якого Хвильовий, напевно, не міг передбачити: покоління справді розстріляли, його книжки заборонили, ім’я на десятиліття вилучили з нормального українського культурного процесу, але Москва так і не змогла знищити саме питання, яке він сформулював.

«Україна чи Малоросія?»

Через сто років це питання, можливо, стало навіть складнішим, тому що сьогодні відповідь «не Росія» вже очевидна для більшості суспільства і оплачена такою кількістю української крові, що повернення до московської політичної орбіти означало б національну катастрофу. Але Хвильовий попереджає нас про іншу небезпеку: вийти з Москви ще не означає вийти з концепту Малоросії.

Можна перестати орієнтуватися на Кремль і почати з тією самою психологією чекати дозволу від Брюсселя; можна відкинути російську версію української історії, але дозволити Варшаві встановлювати межі того, кого українцям належить пам’ятати й шанувати; можна відмовитися від московського політичного патерналізму, але сприймати Вашингтон як останню інстанцію, яка повинна підтвердити зрілість наших власних рішень. У кожному з цих випадків змінюється адреса, але не обов’язково змінюється психологія периферії.

Національний інтерес починається не з ізоляції від світу і не з відмови від союзників; навпаки, слабка держава, яка не вміє вступати в союзи, так само приречена, як держава, що не має власної армії. Але союз можливий між суб’єктами, тоді як психологія провінції шукає не союзника, а старшого, який пояснить, що правильно, кого любити, якої історії соромитися і наскільки далеко дозволено заходити у власних амбіціях.

За всією революційною екзотикою 1920-х там приховувалася дуже серйозна амбіція: Україна повинна не просто наздогнати цивілізаційний центр, а колись сама стати одним із місць, де виробляється новий культурний зміст. Іншими словами, шлях Хвильового від Москви до «психологічної Європи» не закінчувався Європою як кінцевою станцією; він вів до України, яка перестає бути вічним учнем.

Це, мабуть, і є найбільш недооцінене його надбання для сучасного українства. Ми багато говоримо про інтеграцію, адаптацію, відповідність стандартам, входження в чужі структури, і все це справді потрібне державі, яка повертається до європейського політичного та безпекового простору. Але доросла нація колись повинна поставити собі наступне запитання: що вона створює такого, заради чого іншим самим потрібна її присутність? Яку політичну думку, технологію, культуру, військовий досвід, економічну модель, систему освіти чи цивілізаційну пропозицію Україна здатна не імпортувати, а експортувати?

Хвильовий, який жив у країні, що лише починала виходити з імперського культурного підпілля, уже дозволяв собі подібну нахабність.

Тому його знамените «Геть від Москви!» сьогодні варто читати лише як першу половину незавершеної формули. Вийти від когось — ще не означає прийти до себе. Деколонізація, яка закінчується тільки забороною колишньої метрополії, залишає після себе порожнечу; справжня деколонізація починається тоді, коли на місці чужого центру з’являється власний — із власним університетом, власною великою літературою, своїми школами політичної думки, власною системою престижу, культурою якості й елітою, яка не потребує постійного зовнішнього підтвердження своєї легітимності.

Коли сьогодні ми дивимося на будинок «Слово» і на квартиру №9, де закінчилося його життя це один із тих пунктів української історії, де було насильницьки перервано альтернативне майбутнє країни: Україна могла отримати покоління модерних урбаністичних інтелектуалів, яке сформувало б наступну генерацію, та — ще одну, і тоді наша культурна історія ХХ століття виглядала б зовсім інакше. Москва вбила не лише людей; вона відібрала в України час.

А питання, яке Хвильовий залишив нам у спадок, залишається тим самим — і від відповіді на нього залежить уже не українська літературна дискусія, а якість самої держави:

то що будує режим Зеленського: Україну — чи знову Малоросію?