Львівського історика Ярослава Грицака цікаво слухати хоча б тому, що він завжди шукає ширших пояснень. Це один із небагатьох істориків, який часто аналізує поточні події в країні з позиції того, що відбувається у світовому контексті.
У четвер, 10 вересня, в УКУ Ярослав Грицак презентував свою нову книжку «Куди рухається світ». Там він прочитав студентам лекцію про сучасні революції, покоління без майбутнього та користь історії для заспокоєння нервів.
***
Зараз нам дуже бракує часу. А чого не вистачало людям раніше? Їжі. Близько 90% людей у світі мали постійне відчуття голоду і всі пов'язані з ним хвороби. Найкраще всі ці зміни, що сталися до нашого часу, описує формула «все більше, все більше, все більше і все швидше, все швидше, все швидше».
Раніше покоління змінювалося раз на 25 років. Зараз – раз на два-три роки, як тільки виходить нове покоління «айфонів» чи чогось іншого. Розумієте, що це означає? Ми живемо в часи, для яких швидкість змін є такою величезною, що із нею неможливо впоратися.
«Ви ж не читаєте тексти довше, ніж 15 секунд. А на сайтах читаєте лише перші кілька абзаців»
Зигмунт Бауман, який написав книжку «Пливучі часи», наводить цікавий приклад. Зараз в одному номері The New York Times є набагато більше інформації, ніж знали люди у XVIII столітті. Ми розуміємо, що не здатні володіти всією цією інформацією, єдине, що ми можемо, це переглянути щось фрагментарно - подивитися на стрічку у фейсбуці чи інші дурниці, щоб там про щось дізнатися. Якщо ви все це читаєте, то у вас фрагментується свідомість і пам'ять. Адже зараз ви ж не читаєте тексти довше, ніж 15 секунд. А якщо дивитеся на «Українську правду» чи якісь інші сайти, то читаєте лише перші кілька абзаців.
Це означає, що у нас зараз фрагментарний світ, і наша свідомість також є фрагментована. Тому постає питання, що з тим всім робити, як то все читати. Я не заздрю майбутнім історикам, не знаю, як вони будуть писати історію світу. Зараз у нас все просто - підеш в архів, почитаєш газети, бо більше нічого й нема. А як історик майбутнього буде читати всі наші емейли чи всі наші твіти?
Але попри це історія має свої переваги, тому що серед всього того різноманіття страхів, які є навколо нас, вона може виконувати роль певного компасу. Хоч і компас визначає лише приблизний напрямок. Тому заняття історією є дуже корисним. Ви не всі будете істориками, навіть більшість із тих, хто поступає на історичні факультети, не стає істориками. Але це не означає, що вам не потрібно читати історичні книжки.
Є дослідження, яке взялося з’ясувати, хто за фахом входить у 1% найбагатших американців. Не повірите, але на п’ятому місці стоять історики. Зараз дуже часто говорять про те, що якщо ви хочете бути добрим бізнесменом чи юристом, то дуже добре, якби під час свого навчання ви взяли курси з історії. Історія дає відчуття плавності, а у тій фрагментарності та швидкості варто відчувати щось більше. Якусь течію, що є довшою і глибшою. Щоб у якісь точці цієї течії ви могли побачити себе і зрозуміти куди вас несе. Тому, на мою думку, чим більше у нас є змін та стресів, тим важливішою стає історія. Це психологічна протиотрута, яка заспокоює. Історики зазвичай спокійні люди (але на мене не дивіться).
«Є такий «парадокс джмеля» який за усіма законами аеродинаміки не мав би літати, але літає. Так само і Україна»
Питання «куди рухається світ?» не має відповіді. Але моя точка зору полягає в тому, що якщо ти хочеш зрозуміти, що відбувається, то мусиш ставити такі питання. Мусиш ставити питання, які не мають відповіді.
Я вам дам пораду на 100 тис. доларів: якщо ви не розумієте, що з вами робиться, пробуйте розширити контекст. Якщо ви бачите проблему – пробуйте розширити контекст. Він може бути територіальним, географічним – подивіться хто ще має таку проблему. Шукайте і знайдете обов’язково, адже, напевне, хтось вже мав таку проблему.
А по-друге, пробуйте дивитися в історичний контекст. Якщо ви хочете розуміти щось складне в тому світі, то маєте продукувати особливий тип історії, який, на жаль, у нас в Україні дуже мало поширений, але зараз все більше утверджується. Це коли ви пробуєте розширити контекст максимально. Ви маєте готуватися до глобальної історії. Не порівнювати себе із Росією чи тогочасною Польщею, а ставити себе поруч із Кореєю чи, наприклад, Південно-Африканською республікою.
Якщо ми хочемо аналізувати ситуацію глобально, то нам також потрібно поставити добре питання. Перше питання є зрозумілим – це «що з нами робиться?», «куди світ рухається?». Якщо ми запитуємо «що з нами робиться», то для відповіді маємо наштовхнутися на певний парадокс. Ви, напевно, знаєте про парадокс джмеля, який за усіма законами аеродинаміки не мав би літати, але літає. Подібно, згідно усіх очікувань і прогнозів політологів, України не мало б існувати як стабільної держави, а вона існує…
Коли ви бачите щось таке, коли натикаєтеся на парадокс, то тоді починаєте ставити правильне питання. Отже, яким є наш парадокс? Ми зараз живемо в час війни і революції. А коли ми говоримо про революцію, то із якою точкою в історії маємо себе порівнювати? У цій частині світу, коли говорять про революцію, то зазвичай порівнюють її із революцією 1917 року – бо так нас вчили. Більш розумні історики порівнюють такі події із революцією 1789 року, тому що знають, що революція 1917 року була закроєна за тією ж моделлю.
Це так звані «великі революції», які є багатими на красиві події, мають вплив на великий простір, а не лише на Францію чи Росію. І переважно такі революції були кровопролитні. Вони починаються красиво, а закінчуються гільйотиною або НКВД.
«Наші революції починаються не тоді, коли стає гірше, а тоді, коли стає краще – бо вищі очікування»
Коли була Помаранчева революція, то Янукович казав: «Яка ж це революція?». Яка це революція, якщо все було мирно, якщо було піднесення економічної ситуації? Адже, згідно всіх теорій, революція починається тоді, коли стає гірше, а не тоді, коли стає краще. Ця революція не підходить під ознаки революцій 1917 року, 1789 року та інших, що закінчилися гільйотиною. По суті, Янукович виявив парадокс: те, що сталося у 2004 році не відповідає тому, що ми собі уявляли під революціями.
Я можу розповісти, коли перший раз почув прогноз, що в Україні буде Помаранчева революція. Я чітко пам’ятаю цю дату – це було 12 вересня 2001 року. То був день після теракту в Нью-Йорку. У нас мав лекцію Євген Головаха – один із найрозумніших соціологів в Україні (бо він не рахує - він думає). І тоді він казав, що в українському суспільстві сталося щось дуже важливе. Як заступник директора Інституту соціології НАНУ він від початку незалежності постійно займався моніторингом української суспільної думки. І під час лекції він розповідав, що тодішня ситуація дуже змінилася.
Головаха говорив, що якщо українців питати, як змінилася їх економічна ситуація порівняно із попереднім роком, то вони із року в рік кажуть, що стало гірше, гірше й гірше - українці люблять скаржитися. У той же час, коли їх питати, чи за останній рік вони купували машину, комп’ютер, чи їздили на море, то вони казатимуть «так», «так» і «так». І Головаха каже: це не означає, що люди в одному випадку говорять правду, а в іншому брешуть. Вони в обох випадках говорять правду. Оскільки поїздка на море, купівля квартири чи навіть машини уже не вважається багатством. Це вже вважається нормою.
Наша бідність є відносною – ми порівнюємо себе з тими, хто має щось більше. Із успішнішими сусідами, однокласниками. І це є ознакою суспільства, в якому ми живемо все швидше, швидше й швидше і хочемо більше, більше й більше. Якби тут був хтось із священиків, то сказав би, що це дуже погано – ми про Бога не дбаємо і все таке інше. А Головаха каже, що ні, з точки зору суспільства це добре. Це означає, що в нас з'явився клас людей, в яких задоволені базові потреби, і тепер у них з'являються завищені очікування. Вони не думають, як пережити з дня на день, з тижня на тиждень, з місяця на місяць, вони вже думають на рік, на два, на п’ять. З'являється горизонт тривалого планування, стратегічного, а не тактичного.
І тоді Головаха сказав одну дуже важливу річ. Як тільки ви бачите появу такої групи і вона є достатньо чисельною, а в країні на той час є авторитарний режим, то тому режиму зірве голову. Він каже: тому Україна йде до революції. Ми тоді послухали зі скепсисом, а виявилося, що він таки таки мав рацію.
Отож, маємо цей парадокс, який полягає в тому, що ми більше не можемо порівнювати сучасні революції з революціями 1917 чи 1789 року. Це новий тип революцій. Наші революції починаються не тоді, коли стає гірше, а тоді, коли стає краще. Бо підвищуються очікування. Коли в Україні ситуація погана – майже не чекайте на революції, бо люди зайняті виживанням. Навпаки, ситуація стає революційною, коли стає краще середньому класу. Це також означає, що революції у нас тепер пов’язані із середнім класом. Найбільш революційною частиною суспільства є люди, які мають машини, комп’ютери і все інше.
«Це старі революції були про інтереси. А тепер на місце інтересів вийшли цінності»
Зразком цього типу революцій є інша французька революція – 1968 року. Найбільшим символом якої є події в Парижі у Сорбонні. У студентів тоді були дуже гарні лозунги, як-от «заборонено забороняти», «під бруківкою пляж»... Але було щось дуже важливе і дивне: вони всі виступали під лівацькою ідеологією, а їхніми головними ідеологами були три «М» – Маркс, Маркузе і Мао Цзедун.
Але річ у тому, що ніхто з них не був пролетаріатом, вони всі належали до середнього класу - це був бунт дітей середнього, навіть вищого середнього класу, які чомусь вживали лівацьку ідеологію. Натомість ті, кого б ми назвали пролетаріатом, робітники в той час не солідаризувалися із ними, а стали на сторону головного суперника цих революціонерів – Шарля де Голля. Вони солідаризувалися із буржуазним президентом. Щось не так, не та революція, парадокс. Як це пояснити? Цей парадокс є одним із головних символів нашого часу.
Американський соціолог Рональд Інглгарт, який вирішив писати дисертацію про Париж і ті студентські заворушення, зрозумів, що щось не так. Адже середній клас бунтує під марксистськими лозунгами, натомість головна марксистька сила – пролетаріат – солідаризується не з революціонерами, а з державою. І тоді Інглгарт озвучив дуже важливу гіпотезу - насправді йдеться не про інтереси.
Це старі революції були про інтереси. А тепер сталось щось зовсім інше, на місце інтересів вийшли цінності. У цього покоління були задоволені базові потреби, вони мали щастя народитися після війни, вони росли у 50-60 роках, що були найкращими економічними роками в історії. І в них замість базових цінностей, пов’язаних із самовиживанням, з’явилися цінності самовираження. Вони мусили бунтувати проти будь-чого.
Тоді Інглгарт і сформулював гіпотезу: якщо ти хочеш розуміти сенс змін, то дивися в цінності. Пробуй зрозуміти, що мотивує тих людей. Ви знаєте, батьки завжди кажуть: «Ви зараз такі молоді, чекайте, от будете в моєму віці…» Це передбачає, що коли ви будете такі, як я, то змінитеся. Але Інглгарт каже – ні, не змінитеся, адже цінності формуються раз і назавжди. Ви можете фарбувати волосся, міняти телефони і щось інше робити, але цінності залишаються ті самі.
Якщо ви хочете знати, що буде з вашим поколінням, то спитайтеся, що з вами сталося, коли ви були підлітками. Що сталося з вами, з такими як ви, і що для вашого покоління є спільним об’єднуючим. Я майже впевнений, що більшість із вас читали «Гаррі Поттера». Не знаю, чи ви зауважили, але «Гаррі Поттер» це, може, єдина книжка, яку ви дочитали до кінця – ваше покоління до кінця книжок не читає.
Інглгарт каже, що зараз історія йде не через класи, не через інтереси, а через зміну поколінь. Тому що кожне покоління носить якісь певні цінності, а цінності це те, що мотивує людей. Вони можуть належати до різних шкіл, до різних країн, до різних класів, але мають спільну мотивацію. І ця мотивація допомагає зрозуміти, як вони будуть себе поводити в тих чи інших ситуаціях.
«Не хочу вам казати погану новину, але ви помрете тими, ким народилися»
Якщо ми хочемо знати, куди йде світ, то насправді маємо говорити про вас. Тому що це насправді розмова про ваше покоління. І теза, яку я захищаю є такою: не можна зрозуміти останній Майдан, якщо порівнювати його із попереднім. Статистика показує, що близько 40% людей, які брали участь в останньому Майдані, не брали участі у першому. І зрозуміло чому, адже багато з них тоді були ще дітьми.
Але навіть не це є важливим. Старий Майдан був вибухом протесту громадянського суспільства, для якого дуже важливими були лідери. На цьому ж Майдані до лідерів ставилися скептично. Спочатку не любили Януковича, потім Путіна, а потім не любили «трійцю». Не було ніякої поваги до лідерів. І це не тому, що вони гірші лідери, аніж Ющенко чи Тимошенко – вони були такі самі. Але змінилося щось дуже характерне. Власне, змінилося те, про що ми зараз і говоримо. Ваше покоління не сприймає ієрархію, воно є поколінням горизонтальних акцій, а не вертикальних.
Є певні об’єктивні речі, які вас об’єднують. По-перше, це соціальні речі. Хто з вас народився у селі? Меншість, четвертина. У нашому поколінні це була б більшість. Сталася важлива зміна: за останні десятки років більшість дітей в Україні стали міськими. Україна перестала бути сільською нацією, а стала міською.
Моя кар’єра – це кар’єра соціального ліфта. Я народився в селі і став професором УКУ. Кучма став президентом – він теж із села, Кравчук, Ющенко… Янукович перший не із села, але це йому не дуже допомагає. Порошенко вже точно не з села. Ми були поколінням соціальних ліфтів. Ми всі опинилися поза тим місцем народження і поза тим соціальним статусом, який у нас був. Це означає одну річ, пояснює чому ви нам не дуже вірите.
«Україна перестала бути сільською нацією, а стала міською»
Ті покоління, які мали соціальні ліфти, були більш схильні до утопій. Тому що їхній спосіб думання повторює їх біографію – вони хочуть великого, вони мають схильність називати малі речі великими іменами, бути апатичними, патетичними, ми віримо в утопії, для нас «-ізми» дуже важливі – ми в усе це віримо.
Ваше покоління вже не є поколінням соціальних ліфтів. Для вас ліфти закінчилися, не вистачає. Не хочу вам казати погану новину, але ви помрете. І помрете ви тими, ким народилися. Ваша кар’єра швидше за все буде йти горизонтально – по соціальному статусу. Я не кажу, що ви не будете президентом чи кимось іншим, але ви будете в тій групі, в якій ви народилися. Це означає, що ви будете більш прагматично спрямовані і вас менше цікавитимуть ті речі, які цікавили нас, ті великі слова.
Друга річ – ви всі студенти. Скільки з ваших однокласників не пішли вчитися у вищі навчальні заклади? Те саме, що із селом і містом. За різними оцінками, зараз 70-80% випускників йдуть вчитися далі, не йдуть одиниці. Це означає, що Україна стала не тільки міською нацією, а й нацією із вищою освітою. Умови змінилися, тепер мотивація нова, недостатньо бути лише із середньою освітою. Вища освіта стає нормою. Я не кажу, що у нас освіта добра – боронь Боже, і не кажу, що університет дає якісь унікальні знання.
Євген Глібовицький, який керує компанією pro.mova, робив дослідження на замовлення Единбурзької бізнес-школи, яка хотіла з'ясувати, як приманювати студентів. І вони якось ради жарту навпроти червоного корпусу Київського національного університету ім. Т.Шевченка виставили плакат, на якому кирилицею було передано погану англійську: «Нав вен ю хев е діплома, вот ар ю гоінг ту ду?» Ось це символ української освіти.
Діти йдуть до вищої школи, перш за все тому, що так кажуть їм батьки. По-друге, ви десь свідомо чи несвідомо розумієте, що оскільки так роблять усі, то і вам так треба робити. По-третє, ви цього усвідомлення не маєте, але по суті ви ховаєтеся від безробіття на п'ять, а часом і на десять років. І це не лише в Україні, так у цілому світі: університет стає бейбі-сітером: нянчить дітей, щоб вони не йшли на вулицю, бо там небезпечно. Зараз вища освіта виконує зовсім інші функції, а колись вона була доступною лишень для десятків і давала тобі перепустку, певний статус.
Насправді що вам дає диплом? Нічого. Це означає, що ви є поколінням без майбутнього. Точніше поколінням без нашого майбутнього. Є такий термін «прекаріат». Його десять років тому вперше вжив Гай Стендінг. Прекаріат – це новий клас, нова група людей, яка не має певного майбутнього. У нас це було дуже просто: ми закінчували університет в 25 років і ми приблизно знали, якими будуть наші наступні 40 років.
«За своїм станом ви є середній клас, а за становищем ви є ближчими до пролетаріату. Вам нічого не світить, бо вас надто багато»
У вас вже цього немає, у вас немає певності. Ви є непевний клас у непевні часи. Тому що більшість з вас уже має вищу освіту і ви конкуруєте між собою. Це не дає вам певних переваг. Окрім того – це вже довша історія – ми живемо в часи неолібералізму. Це такий дикий капіталізм, чиказька школа, це Саакашвілі. Безоглядний капіталізм, який побудований на тому, щоб робити швидкі і великі гроші, змінювати швидко країну, але не дбати про бідних, про малозабезпечених. Його лозунг – багатій або вмирай. А у нас він набрав найдикіших форм, тому що в нас був дикий комунізм. У нас ця чиказька школа російсько-українського зразка, а це означає, що у вас ще менше шансів.
Отож, формула дуже проста: за своїм станом ви є середній клас, а за становищем ви є ближчими до пролетаріату. Вам нічого не світить. Тому що вас надто багато. Це і є прекаріат – соціальний клас без великого майбутнього. Зараз говорять так: скажи мені в якому році ти народився, і я скажу, який бідний ти будеш. Не думайте, що ви виняткові, – це зараз глобально.
Я бачив статті, в яких цей термін висміювали, але поговоріть про прекаріат із поляками. Знаєте, що сталося в Польщі, так? Коморовський програв вибори, тому що молодь голосувала за рок-співака Кукіза. Вони голосувала проти Коморовського, тому хотіли голосувати за когось такого, хто виражає їхні погляди. Тому насправді кажуть, що Коморовський програв через прекаріат – він не помітив появи нового класу, він думав, що все залишається таким, як було.
«Євромайдан став єдиною революцією креативного класу, яка перемогла»
Євромайдан – це революція прекаріату. Я не кажу, що лише їх, але саме ця група надала Євромайдану інших якостей. У цьому сенсі Євромайдан був ближчим до руху Occupy чи протестів на площі Таксим в Стамбулі – там також бунтували молоді, заможні люди середнього класу. Так само, як і на площі Болотній у Москві, де бунтував креативний клас. Єдина відмінність Євромайдану від всіх інших революцій креативного класу, що це була єдина переможна революція. Тому що прекаріат не здатен перемагати, він здатен красиво бунтувати. Це красивий хепенінг, в якому дуже важливе красиве самовираження. На це приємно дивитися, але хепенінги не перемагають.
Ми маємо знову парадокс на парадоксі. Є революція, яка мала програти, а вона виграла. І як це пов'язано із вами? Вас називають поколінням великого пальця – ви є дигіталізоване (від «digital») покоління. Серед вас, може, ще є однокласники, які не поступили до вузу, але, думаю, немає жодного, хто не мав би вдома комп'ютера чи екаунту десь в твітері. Це означає, що ваше життя переважно триває в мережі. А воно там переважно є егалітарним, рівним. Там не можна бути вищим чи нижчим – там усі рівні. Тим більше, що дуже часто ця рівність забезпечутся анонімністю.
Ваше покоління не любить ходити голосувати і не йде в політичні партії. Ваше покоління відкидає старі способи ведення політики. І тому насправді дуже важливим є цей лозунг «вкрадіть паспорт у бабці». Адже вони ходять частіше голосувати, саме вони визначають результат виборів. Ваше ж покоління не ходить на вибори – ви ті так звані противсіхи. Ви не бачите, на кого можна проектувати свої інтереси, бажання, і хто є вашим символом.
Якщо говорити про це, то справді ми живемо зараз у дуже важливі часи. Часи, в які можемо сконсолідуватися через історію. Ви вже сформувалися як покоління, маєте певний набір цінностей – це цінності самовираження.
«Зараз в Україні ми маємо розрив поколінь – те саме, що було у Франції, Польщі та Німеччині у 60-х роках»
Ви вступаєте в той вік, коли переймаєте на себе - хочете цього чи не хочете - прийняття рішень. Починаючи із 40-50 років кожне покоління буде правити. Власне, зараз в Європі править покоління тих студентів 1968 року – це вони створили цей світ. Якщо ви хочете зрозуміти їхню логіку, подивіться, що з ними було в 1968 році.
Ви будете тими людьми, які замінять Порошенка і всіх інших, а це означає одну дуже просту річ. Якщо це станеться, то ми будемо мати зовсім іншу країну. Адже зараз в Україні ми маємо розрив поколінь – те саме, що було у Франції, Польщі та Німеччині у 60-х роках. Ваше покоління за своїми цінностями є ближчим до ваших ровесників європейців, ніж до нашого покоління. Ви глобальне покоління.
Ми дуже сильно боялися, що війна і економічна криза зроблять відкат у цінностях вашого покоління. Коли відбуваються такі речі, люди починають перейматися виживанням, а не вираженням. Якщо так стається, то зміни вже є неможливими. У травні 2015 року ми робили опитування, яке показало, що насправді відкату не сталося. Ви нікуди не зникли, а це означає, що країна буде іншою за двох умов.
Перша – якщо ви не виїдете звідси, а бажання й спокуси виїжджати будуть дуже сильними. Друга – якщо ви не дасте себе скорумпувати і стати «порошенками», «луценками», навіть не кажу «януковичами». Думаю, друга загроза є меншою, але перша залишається дуже реальною. Це означає, що потрібно будувати платформи та інституції, де ви можете лишатися, де ви можете себе реалізувати.
І ще важливе – вам треба давати ідеї, вам треба допомагати шукати ідеї. Ви чітко знаєте, чого ви не хочете, але не знаєте, чого хочете. Це наслідок нашого часу. Ми зараз проживаємо велику кризу – це криза втрати безпеки, криза екологічна, криза нерівності.
Але дивімося на цю кризу як на шанс, і передусім ви дивіться на цю кризу як на шанс, бо це – ваші великі часи.
