Але тут, очевидно, варто сказати, що я за те, щоб цих персонажів не було в українському інформаційному просторі.
Я дуже за це.
Але їхня відсутність в українському інформаційному просторі, на жаль, не маргіналізує і не знищує ідей, носіями яких вони є.
Бо питання не в персональній помсті, не в тому, що він говорить про президента Зеленського на деяких американських інформаційних майданчиках.
І навіть не в президентові справа.
Арестович говорить же антиукраїнські речі, і це поширення деструктивних ідей на величезну аудиторію.
Не факт, до речі, що з Арестовича можна зліпити політичний проєкт, та він і в Україні вже ж не живе.
І голосувати за нього може готова хіба Латиніна.
Справа в тому, що він поширює.
Моя улюблена книжка для читання - це монографія "Українське суспільство в умовах війни” Інституту соціології НАНУ.
Вже писала про це, але не пошкодить дещо повторити.
Отже: у нас досить поширена думка, що прості люди краще, ніж політики, знають, що і як робити в державі та суспільстві, що народ наймудріший ( 51% опитаних цілком чи скоріше згодні з цими твердженнями).
У нас досить популярні інші популістичні твердження: “думка простих людей важливіша. ніж експертна” (31,7%), “країною мають керувати люди з народу” (40%).
Це прихильність до так званого “народного суверенітету”, віра в дуалізм добра і зла, антиелітистські настрої, скептичне ставлення до основних процедур демократії (наприклад, компромісу).
І це те, що отримало втілення на виборах у 2019 році, і, ми можемо передбачити, що ця електоральна база нікуди не поділась.
Тільки тепер систему уособлює не Володимир Зеленський, а нові позасистемні люди, що поборють "старі корумповані еліти".
Що це означає?
Це означає, що у нас дуже сильні традиції інституційної недовіри, на яку популізм лягає, як арахісове масло на круасан.
Ми зараз зайдемо в будь-яку соцмережу і побачимо, як більш чи менш репутаційно пристойні політики або майбутні політики (бо ви їх же і оберете) використовують концепт “простої людини”.
Особисто я концепт “простої людини” не переношу.
І мрію, щоб якомога більше простих людей нарешті ускладнились.
Бо, як на мене, просто людина - це якась така дивна людина, яка готова делегувати свою суб’єктність будь-кому, хто просто йому кидатиме у розкритий дзьобик їжу, питво і навколополітичний жом для мозку.
Як на мене, якомога більше людей мали би бути громадянами: які, з одного боку відповідальні за себе, свої сім’ї, своїх дітей, своїх близьких, своє коло, а з іншого - відповідальні за усе середовище, суспільство, державу.
Так, це ідеалізм, але чим більше людей з елементами такого ставлення до світу буде навколо, тим більше очевидних благ для кожного і кожної з нас буде.
І навіть “простим людям” буде краще.
Тим більше, вони не зможуть аж так впливати на політичний клімат.
Я готуюсь зараз до ефіру з Lidiya Smola в понеділок, і читаю книжку “Спротив і покора. Листи і нотатки з-за грат” Дитриха Бонхеффера. Це відомий теолог ХХ століття, лютеранський пастор, ув’язнений, а потім страчений за антинацистську діяльність у німецькому концтаборі за кілька тижнів до капітуляції Німеччини.
Він дуже гарно пише про дурість:
"Дурість є небезпечнішим ворогом доброго, ніж злоба. Проти зла можна протестувати, його можна викривати, в крайньому разі його можна відвернути за допомогою сили. Проти дурості ми беззбройні. Тут нічого не вдієш ані протестами, ані насильством; дурість не розуміє причин, не вірить фактам, що суперечать її власним забобонам”.
І ось ще:
"Те, що дурний є упертим, не означає, що він є самостійним”.
Дурість - це значно ширше поняття, ніж ми думаємо. Наприклад, політичне самоушкодження - це дурість, віра в прості рішення - дурість, відрив від реальності - дурість.
Тепер - повертаючись до ідей і Арестовича і цього всього, коротко.
Арестович, за усієї своєї маніпулятивності, людина здатна до вкидання концептів і обґрунтування їх простими словами - для поїдання "простими людьми".
Якими б токсичними ці концепти не були, вони заповнюють той вакуум, який утворився після руйнування зрозумілої для багатьох картини світу аля “мір-дружба-жвачка”.
Або коли люди дезорієнтовані, або коли світ навколо важко заповнити більш інтелектуальними складними конструктами.
А коли є які потреба визнати свої попередні помилки, а це готові робити далеко не всі.
Або коли розуміння нових викликів потребує інтелектуальних і вольових надзусиль.
Або є брак освіти (саме освіти, як дає методологічне підгрунтя для аналізу світу, а не дипломів про неї).
І тут прийде Арестович.
Він буде говорити, що всі однакові, що не все однозначно, що ти робиш щось паскудне, ну і що, “це роблять всі” (насправді - НЕ всі), він буде говорити, що “люді умірают, а смисл?”.
Він буде знецінювати кращих за себе і кращих за нас.
Але він дасть право на гиденькі думочки тим, хто їх має, але трошечки так соромиться говорити вголос.
Тому так - Арестовичі приходять туди, де ми не здатні усвідомити, що цей шлак неможливо споживати, його треба замінити через складні і болючі рішення і дії.
Але от що цікаво.
Арестович же виник не вчора. І не сам по собі. Спочатку йому дали мандат і титр бути "радником радника радників усіх радників Офісу".
І свої погляди він зараз не змінив. Бо його погляди - це в принципі про владу будь-яким способом.
Але коли масштаб цього всього став помітним - тут на тобі!
Санкції!
Але попередні роки, значить, все було добре.
Хоча насправді усім цим майданчикам, де він ходить, він цікавий передовсім своїм титром.
Ну що ж. С - стратегія
