Більшість з нас не були в бліндажах або лісах, що вигоріли від ворожих снарядів. Не були на Азовсталі. Не сиділи в російському полоні. Нас не били ногами в живіт, не відривали нам нігті, не били нас струмом. Якщо пощастило, нас не гвалтували, не ламали нам кістки, ми не лежали в калюжах власної крові, і крові побратимів. Ми не тащили їх, напівживих, під обстрілами, намагаючись подарувати їм бодай хвилину життя.
Ми не пробивалися на інший берег Дніпра під щільним вогнем. Ми не виходили з оточення, виснажені. Ми не ховали тих, хто захищав наші спини. Ми багато чого не бачили. Але все це стається з ними прямо зараз.
Вони живуть, наче ходять босоніж по битому склу - всі їх почуття загострені. Всі їх пріоритети навіки змінені. Їх життя складно спланувати - хіба що на півгодини, а то й менше, наперед.
Вони цінують мінімум, а їх максимум ніяк не пов'язаний з матеріальним. Люди, як і ми - але життя не спостерігають. Живуть і проживають день як рік, це саме життя. Вони можуть бути молодші за нас, але відношення до смерті в них таке, наче вони обігнали нас, цивільних, на довгій дистанції, давно і напевно...
Живіть, любі. І дякую.
