Кожна країна зростає з чогось: одні — з інновацій, інші — з нафти чи фінансових хабів. Україна ж довгі роки росте з боргів, латання дірок і зовнішніх трансфертів. Наше економічне зростання — не стратегія, а випадковість. І поки ми не змінимо цю формулу, наша свобода залишатиметься крихкою, а добробут — ілюзорним.
1. Україна — найслабша економіка Європи, але ніхто не хоче це визнавати
Формально у 2025 році ВВП України становить $214 мільярди. Але ця цифра — оманлива. Бо вона включає багатомільярдні вливання зовнішньої допомоги — грантів, кредитів, гуманітарки. Реальний ВВП, створений в Україні нашими руками, бізнесами та індустріями — не перевищує $110–130 мільярдів. Усе інше — це підтримка ззовні, яка формально потрапляє в «G» державних витрат. Ми не ростемо — нас тимчасово підключили до апарата підтримки життя.
Це означає, що українська економіка сьогодні вдвічі слабша, ніж здається з офіційних цифр. А зростання ВВП на душу населення — це теж ілюзія. Воно росте не через добробут, а через те, що мільйони виїхали за кордон. І хоча війна — фактор, вона не причина: до повномасштабного вторгнення ми вже були найбіднішими в Європі.
По паритету купівельної спроможності ми поступаємось Польщі у 5–7 разів, Угорщині — у 4 рази, Литві — у 4–5 разів. Наше ВВП не тягне навіть на рівень постсоціалістичного середнячка. І це не випадковість, а результат політики.
2. Структура ВВП: формула, що більше не працює
C + I + G + (X – M) — класична формула ВВП. Але в українському випадку кожен її елемент — ослаблений або перекручений:
C (споживання) — підкошене зниженням доходів, демографічною кризою, депопуляцією і страхом витрат.
I (інвестиції) — зникли. Банківське кредитування паралізоване, іноземні інвестори чекають. Фондовий ринок — мертвий.
G (державні витрати) — не стимулюють розвиток, а йдуть на проїдання.
(X – M) — експорт сировинний, імпорт — високотехнологічний. Баланс — хронічно негативний.
Ця структура — рудимент. Вона не здатна продукувати зростання. Її потрібно зламати і збудувати заново.
3. Продуктивність — джерело, яке ми ігноруємо
ВВП росте там, де зростає продуктивність. А вона — наша найслабша ланка. Ми маємо найнижчі показники ефективності праці в регіоні. Ми працюємо більше, але виробляємо менше.
- немає інвестицій в технології;
- немає попиту на висококваліфіковану працю;
- деградувала система профосвіти і технічної підготовки;
- держава не підтримує інновації і не фінансує R&D.
Ми не створюємо додану вартість. Ми продаємо сире, дешево і у великому обсязі. І це — шлях до бідності, а не до сили.
4. Податкова система як пастка
Фіскальна система України — не про зростання. Вона про покарання. Податки високі, правила — нестабільні, перевірки — постійні. Бізнес боїться масштабуватись, бо чим більший ти стаєш — тим більш ти помітний для фіскального тиску.
Наша система:
- не захищає власника;
- не заохочує інвестиції;
- не дозволяє довгострокове планування.
Це не про партнерство. Це — про підозру й контроль. І в такій моделі не росте ВВП. Вона не стимулює багатство — вона його витісняє.
5. Інвестиції — як імітація
Ми щороку чуємо про «інвестиційні форуми» і «новий імідж України». Але інвесторів немає. Бо ніхто не несе гарантій. У країні, де право не працює, інвестує лише той, хто близький до бюджету. Решта — чекає. Або тікає.
- судова система слабка;
- корупція захмарна;
- державна власність непрозора;
- рейдерство не зникло, лише змінило обличчя і форми віджиму
Поки інвестор не буде впевнений, що завтра йому не перекриють кисень — капітал не прийде.
6. Час будувати нову економіку
Ми повинні мислити не на квартал, а на покоління. Економіка — це не лише гроші. Це — основа національної стійкості. Нам потрібна модернізація всього:
перезапуск промисловості з підтримкою кластерів і локального виробництва;
R&D, технологічні стартапи, технопарки, оборонна індустрія;
інвестиції в людський капітал — від школи до виробництва;
нові правила гри для малого і середнього бізнесу, щоб вони стали драйвером зростання, а не об’єктом перевірок.
7. ВВП — це не просто показник. Це наш щит
Україна має шанс. Але цей шанс — не в статистиці. Він — у здатності створювати економіку, яка працює. ВВП — це не про гроші. Це про свободу. Коли ми заробляємо самі — ми не залежні. Коли ми лише просимо — ми підневільні.
ВВП — це наш колективний паспорт у світ економічної суб'єктності. І поки він пишеться чужими грошима — ми залишаємося колонією. Настав час повернути собі суверенітет — через працю, індустрію, підприємництво і силу.
Свобода росте з ВВП. І ми повинні зробити все, щоб ця формула стала нашою реальністю.