Запорозька Січ — то не лише гармати, мушкети та походи на Крим. Як казали самі козаки: «У бою — завзяті, а між боями — веселі». І правда: життя на Січі вміло бути таким, що й нудьгувати не доводилось.
Та хто думає, що дозвілля там — це суцільне гульбище, той трохи помиляється. Спочатку день починався не з гулянки, а з вишколу: муштра, стрільба, вправа зі зброєю. А от після всього того, коли шаблі та рушниці стояли на стінах, а куліш уже кипів у казані — отоді починалось справжнє козацьке дозвілля.
Перше і найулюбленіше — пісні та байки.
Запорожці любили посидіти коло ватри, згадати давні походи, похвалитись хто кого і як перехитрив, а хто від шаблі татарської ледве утік. Причому, якщо слухати їхні оповідки серйозно — можна подумати, що кожен другий на Січі — герой, що сам Туреччину підкоряв. Ну, а що, трохи перебільшення для доброго настрою ще нікому не шкодило.
Друге — це, звісно, гра у кості або карти.
Під чарку оковитої — азарт розквітав! Бували такі, що за ніч могли програти коня, шаблю, а подекуди й чоботи. Але тут свій порядок: борг — то святе. Не заплатиш — осоромлять перед усією Січчю.
Третє — змагання та вправи.
Козаки любили показати, хто спритніший. Стріляли по мішенях, кидали ножі, змагались у боротьбі. Бували навіть такі вправи, де потрібно було з розгону вскочити верхи на коня або шаблею зрубати лозу, що хиталась над головою.
Кажуть, найкращі в цих забавах були ті, хто мав козацький «стаж» років з десять і добре знав, що навіть у дозвіллі треба готуватись до бою.
Четверте — «політичні дебати».
Коли козаки збирались у гурті, то обговорювали не тільки, хто яке сало з дому привіз, а й те, що діється у світі. Суперечки були гучні, як грім над степом. Хтось кричав, що треба йти на турків, хтось — що поляки знову задумали недобре, а хтось згадував, як було б добре мати мир і тишу (хоча такі зазвичай сиділи тихо, щоб не виглядати боягузами).
Ну й останнє — «культурна програма».
Так, на Січі не все обмежувалось шаблями та горілкою. Був і свій «театр»: козаки жартували, розігрували сценки з буднів, а іноді й самих отаманів трохи підколювали. А що? Демократія ж! За дотеп ніхто в в’язницю не саджав, але треба було знати міру — над старшиною глузувати треба з розумом.
Отак і минали дні між походами.
І хоч Січ здавалась багатьом ззовні страшною та дикою, насправді — це була громада з правилами, зі сміхом, з піснями, з азартом, з дрібкою хитрості та великим бажанням залишатись людьми навіть серед степу й небезпек.
Бо, як казали запорожці:
«Не завжди шаблю тримати — іноді й чарку треба в руках потримати, щоб душа не зачерствіла».
Богдан Клечинський «Козаки на відпочинку» 1882 рік.
Історія України
