Дивно, але сьогодні аналітики не наважуються розглядати механізми розщеплення колишнього СССР. От зібрались троє у Біловезькій Пущі – і нема Радянського Союзу.
Насправді все було складніше – СССР зруйнував КГБ. Ні, не оперативники, які виконували роль собак у пошуку ворогів, а та частина інтелектуалів, яка вміла оцінювати ситуацію і прогнозувати. Вони прекрасно розуміли, що економіка зайшла в тупик і жодної можливості змусити її працювати у держави не було, а наступна сторінка історії – хаос і велика кров – могла розгорнутися у будь-яку хвилину.
Врятувати могли тільки дезінтеграційні процеси, які вони уміло провели. Ці фахівці майстерно використали риторику лібералів і демократів, де змогли, очолили національно-визвольні рухи, іноді вміло підігрівали їх, з єдиною метою – не допустити національні сили до управління державами, які почали творитись. (Комуністів вони зневажали давно, і їм призначалась роль дворняг. На всіх гавкати).
Тим рухам була відведена певна функція – їх впустили на телебачення, ЗМІ друкували їхні матеріали, частину навіть допустили до влади – видимість демократії було забезпечено. Як для внутрішнього споживання, так і для Заходу.
Однак, реальної влади у демократів не було. Всі ключові інституції в державі контролювали вони, колишні функціонери КГБ.
Вони тихо розставили своїх людей на всі провідні позиції, а потім з їхньою допомогою спокійно провести масштабну операцію – привласнили нерухомість. Щоб не кидалося в очі оте брутальне грабіжництво, вони назвали це приватизацією.
У цих замітках нас цікавить тільки Україна.
Гасло – майже справедливе: приватне підприємство працюватиме краще – суспільство прийняло. Навіть, підтримало.
І деякі виробництва дійсно запрацювали добре. Але у приватизаторів була инша мета – присвоїти нерухомість, конвертувати її у валюту й перевести у західні банки, що вони з успіхом і зробили.
Друга хвиля колосального пограбування країни – привласнення ресурсів. Там відбулися деякі свої внутрішньовидові конфлікти – а таке у приматів трапляється часто, – але і ресурси вони розділили. Аж до хижацького винищення лісів.
Третю хвилю пограбування уже здійснюють їхні байстрюки. В людей безсоромно відбирають гроші ніби то за газ, тепло й електрику. І катастрофічно бояться оприлюднювати, звідки береться вартість того тепла, газу й електрики. Приховують, як державну таємницю.
Інтернаціональні гицлі переконані, що їм це зійде з рук.
На жаль, таку переконаність їм забезпечують деякі наші політичні євнухи.
З цими все зрозуміло.
Але ж у суспільстві є надзвичайно потужна інтелектуальна верства. Саме вона мусила б підказати недолугим політикам, що їм доведеться відповідати. Як за зловживання, так і за бездіяльність.
Що сьогодні мали б обговорювати поважні державні мужі, мудреці академіки, відповідальні журналісти, авторитетна творча еліта.
Найперше – розуміння суспільством природи влади і її завдання.
Друге – чому наші керманичі не виконують ті функції, які на них покладено.
Неозброєним оком видно, що вони замість того, щоб розкріпачити продуктивні сили й дати їм можливість діяти, і тим самим підняти економіку, намагаються взяти під абсолютний контроль остатки ресурсів, виробничу і фінансову систему та товаро-фінансові потоки винятково задля власного збагачення.
А це звичайне грабіжництво.
Тож кожен суб’єкт, який до цього причетний – депутат, чиновник, прокурор, суддя, – є грабіжником. Цебто, апріорі – злочинцем.
Ще інтелектуали мали б дати зрозуміти суспільству і крадіям, що ці злочини відстежуються…
А також нагадати (голосно нагадати!) владі, що її завдання – гармонізувати ресурсну базу, виробничі процеси, товаро-фінансові потоки, гуманітарне поле задля примноження ресурсів і звільнення громадян від бідності й нікчемного існування, та забезпечити захист як держави, так і окремого суб’єкта і сприяти його інтелектуальному та духовному росту.
В Україні такі можливості є.
Якби депутати і чиновники переймались державними інтересами, а не вирішували свої нікчемні, давно прийняли б закон про законність приватизації.
Якраз його Верховна Рада повинна б прийняти у першу чергу.
Не перерозподіл, як дехто верещить, лиш тільки хтось торкається цього питання.
Якщо підприємство приватизоване законно і діє згідно статуту – платить податки, виділяє кошти на розвиток, соціальні потреби, то таке підприємство хай працює. Та коли цього нема, то воно має бути конфісковане без виплати компенсації і виставлене на аукціон. І не треба боротьби з олігархами.
Амністія надається тому капіталу, який вкладається у розвиток України.
Зараз приватизатори націлились на землю. Вони розуміють, що земля – один з найважливіших ресурсів держави і вона може давати колосальні прибутки.
Їхній аргумент – земля товар і може принести державі великі гроші. Так, земля товар і він повинен приносити державі гроші. Для цього він має бути оціненим. Дорого оціненим.
Але.
Цей товар належить державі.
А держава не кожен товар вставляє на прилавок. Землю – ні.
Оскільки уже є багато власників, то їх зачіпати не можна. Просто узаконити власність, якщо вона придбана без порушень закону.
Надалі купівля-продаж землі має лише один варіант – землю можна продати тільки державі.
Для експлуатації свого ресурсу (землі, лісів, води, неба, надр) держава проводить відкритий тендер на оренду. В угоді про оренду обов’язково вказуються умови експлуатації. Якщо не порушуються умови договору, то орендатор має право експлуатувати ресурс десятиліттям і передавати право на експлуатацію спадкоємцям.
Все інше – від лукавого.
Більше – все інше може пахнути криміналом.
Україна не просто багата на ресурси, а дуже багата. Грамотне їхнє використання забезпечило б державі небачений розвиток, а люди жили б у достатку. Для цього так мало треба – усунути від влади корупціонерів. І не просто усунути, а знищити, як соціальний стан.
Зрозуміло, досвід Китаю не підійде. Причин багато. Але прийняти закон про конфіскацію у корупціонера його майна можна без великої душевної травми нації.
Конфіскувати все – активи, квартиру, машину, меблі, усю техніку. Вигнати на вулицю в костюмі – іди влаштовуй життя заново.
Зрозуміло, аби щось подібне відбувалося, потрібно, щоб суспільство цим переймалось, а політики були особистостями і мали волю.
Найперше – проблему, крім політиків, мали б обговорювати серйозні журналісти, національні авторитети, діячі культури.
Та якщо ще вчора ми мали ставити питання, як примусити владу працювати, то сьогодні це вже запізно.
У суспільства зараз стоїть одне нагальне питання: як усунути кримінальну владу без громадянського потрясіння…
