Коли агресор приносить «мир», він приносить не тишу — він приносить порядок денний. У ньому немає випадкових слів: кожен пункт — механічний елемент однієї машини, яка спершу стискає фронт, потім стискає право, а згодом — стискає саму ідентичність. Сьогодні нам пропонують прийняти «пакет» — сім вимог, що нібито закривають війну. Насправді вони відкривають двері до України без України. Це — не мирна угода, це — технологія поступової деукраїнізації держави.
Офіційно ці вимоги не були передані у вигляді дипломатичної ноти чи заявлені публічно Кремлем. Проте вони були передані у форматі кулуарної розмови під час зустрічі Володимира Путіна з Дональдом Трампом у місті Анкоридж (США, Аляска). Саме після цієї зустрічі, згідно з даними західних дипломатичних джерел і перехресних брифінгів із європейськими лідерами, президент США почав озвучувати ідею «всеосяжної угоди» замість припинення вогню. Таким чином, вимоги РФ були передані не напряму, а через геополітичного ретранслятора.
Пролог: як продають поразку під маркою «раціонального миру»
Це не просто перемовини. Це — інформаційна операція зі зняття відповідальності з агресора та перекладання її на жертву. Мова вже не про припинення вогню з верифікацією й гуманітарними кроками. Мова — про «всеосяжну угоду» без жодної тиші наперед. Формула проста: поки ми підписуємо — по нас стріляють. Поки ми вагаємось — по нас б’ють. У публічному просторі це подається як прагматизм: «перервемо війну, оформимо правила і поїдемо далі». Насправді нам пропонують легітимізувати війну, перевести її в правовий формат, де переможець — той, хто краще сформулював свій ультиматум.
Це і є замирення як наступ: сценарій «мирної капітуляції», який не відразу виглядає як капітуляція.
Розбір семи вимог
Ці вимоги не з’явилися на офіційних бланках і не були оформлені у вигляді договору. Їх передача — це частина технології «неофіційного нав’язування»: Кремль, усвідомлюючи токсичність публічного ультиматуму, делегував озвучення своїх ключових позицій через геополітичного посередника — Дональда Трампа. Саме він, після зустрічі з Путіним в Анкориджі, почав промовляти речення, які дивним чином співпадають із усіма тезами старого кремлівського плану капітуляції України. І хоча немає підписаних документів чи заяв у Радбезі ООН, сама їх поява в політичному дискурсі — уже частина інформаційної війни. Кожна з цих вимог — не про компроміс, а про трансформацію війни в іншу форму: юридично-цивілізаційний наступ після ракетного. Це не просто «мирні» пропозиції. Це — інструменти перетворення держави на оболонку.
1. Відмова від тиші на фронті до підписання — це шантаж смертю. У словах Путіна, озвучених через комунікацію з Трампом, чітко звучить: припинення вогню — не на часі. Спочатку — всеосяжна угода. Поки ми помираємо — вони ведуть переговори.
2. Територіальний обмін — Росія вимагає вивести ЗСУ з усієї Донецької і Луганської областей, натомість "обіцяючи" заморозку лінії фронту на півдні. Це не обмін — це торг українською суверенною землею, частини якої навіть за російською логікою вже визнані "суб’єктами РФ". Як зауважує Портников, навіть з російської точки зору, така позиція — ірраціональна і потрібна лише для дестабілізації України.
3. Закриття питання Криму — ключовий символічний пункт. Путін повертається до ідеї визнання Криму не лише Заходом, а й самою Україною. Це єдиний спосіб для РФ легітимізувати решту анексій і розмити саму ідею міжнародного права.
4. Послаблення санкцій — санкції, пов’язані з Кримом, мають бути скасовані в обмін на це визнання. Це не кінець війни, а початок нової доби безкарності. Санкційна система перетворюється на стимул здатися.
5. Нейтральна Україна — Путін вимагає не лише відмови від НАТО, а й закріплення цього нейтралітету в Конституції. Україна вже була позаблоковою під час анексії Криму — і це не зупинило агресора. Приклад Фінляндії показує, що нейтралітет — не гарантія, а лише відстрочка.
6. Гарантії безпеки від «третьої сторони» — зокрема, Китай. Ця модель — фактичний Будапешт-2. Ніщо не змусить гаранта виконати обіцянку, якщо вона не має автоматизму. А Росія отримує можливість повторного вторгнення під парасолькою «гарантій» без обов’язків.
7. Державний статус російської мови та присутність РПЦ — Путін формулює це як «цивілізаційні анклави», які навіть без війни зроблять Україну поступово частиною російського світу. Утримання мови й церкви — це довгостроковий механізм повзучої інкорпорації.
ВИСНОВОК: що не має права зробити жоден український президент
Сім умов, переданих через кулуарну комунікацію, — це ультиматум не лише Україні, а й самому поняттю її державності. Їх прийняття означатиме поетапне стирання всієї правової, безпекової, культурної й політичної субстанції, з якої складається нація.
Тому є речі, яких президент України не має права робити — ані зараз, ані вночі, ані в обмін на обіцянки миру:
Не має права визнавати Крим російським.
Бо це — скасування прецеденту міжнародного злочину. Це — зрада не лише суверенітету, а й пам’яті тих, хто загинув за його повернення.
Не має права здавати Донбас.
Бо це означає покинути мільйони українських громадян під прапором агресора, узаконити право сильного, і здати головну точку спротиву, яка тримається десятиліття.
Не має права погоджуватися на жодні територіальні «обміни».
Бо територія не є валютою. Це — простір свободи. І її не обмінюють — її захищають.
Не має права змінювати Конституцію на догоду Кремлю.
Бо тоді вона перестає бути Основним Законом українців і стає протоколом зовнішнього управління.
Не має права визнавати «гарантії без НАТО» чи відмову від союзів.
Бо це — стратегічне роззброєння, яке вже одного разу коштувало нам Криму.
Не має права легалізовувати російську мову як державну чи повертати РПЦ.
Бо це — інституціоналізація агентури впливу, яка працюватиме на наш демонтаж навіть після зникнення Путіна.
Не має права мовчати.
Бо мовчання — це теж сигнал. І якщо не сказати «ні» вчасно — історія скаже «так» від вашого імені.
Історія не пробачає погоджених поразок. Те, що сьогодні виглядає як «компроміс», завтра стане меморіалом капітуляції. Саме тому відповідь України має бути чіткою, неспотвореною, непоступливою. Бо в ній — не лише суверенітет, а й саме існування.
