І тут я хочу згадати про те, що я говорив на цю тему рік тому:
Інвестори почали відновлювати довіру до Аргентина. Таким чином демонструючи підтримку політики Хавєра Мілея. І тут здавалось би, хіба це не демонстрація правильності обраного шляху?
Особисто я маю власну думку на цей рахунок. Незважаючи на таку показову результативність та ефективність реформ Мілея, в мене є досить великі сумніви щодо їх впливу на довгострокове майбутнє країни. Одразу скажу, що тут я не сперечаюсь з необхідністю скорочення певних видатків та розформування деяких неефективних міністерств, які присмоктались до бюджету. Разом з тим, я не вважаю ці реформи достатніми щоб змінити саму Аргентину. Так чому я так вважаю?
Почнемо з того, що коли ви читаєте про відновлення довіри інвесторів, то в першу чергу треба розуміти що то за інвестори. А я вам скажу. Це інвестори, які купують державний борг. Так хіба це погано, що країна зможе рефінансувати існуючі борги чи залучати новий борг по нижчим відсотковим ставкам? Ні, це не погано.
Тут в проблема в іншому. В специфіці роботи цих інвесторів. Взагалі, цих інвесторів називають портфельними інвесторами. І їх так називають тому, що в минулому цінні папери випускались у вигляді паперових документів. І всі ділові люди використовували портфелі для зберегання цих паперів. Доречі, саме слово, «portfolio» в перекладі з латинської мови значить «переносити папери». І тому ось ця аналогія з портфелем почала використовуватись для визначення всіх операцій з цінними паперами. В нашому ж випадку в ці інвестори купують облігації Аргентини.
Водночас треба розуміти, що ці інвестори нічого не створюють. Вони не будують заводи, не створюють робочі місця. Вони просто купують цінні папери.
А ті хто створює нові підприємства, заводи, робочі місця це абсолютно інша категорія інвесторів. інвестиції від таких інвесторів називають прямими іноземними інвестиціями.
Тобто, є два основних типи інвестицій в державу: портфельні та прямі іноземні інвестиції. В розвинених країнах межі між цими інвестиціями досить розмиті. Тому що там є розвинений фондовий ринок. І інвестор може просто купити акції, щоб заробити на зміні курсів. А може через купівлю певного пакету акцій отримати контроль над підприємством. Тим не менш, не незважаючи на ці нюанси, різниця все одно залишається.
І різниця полягає не тільки в тому, що прямі йдуть в реальний бізнес, а портфельні в купівлю цінних паперів. Різниця також в тому, що вони приймають рішення щодо інвестицій на підставі різних факторів. Для портфельного інвестора важливо, щоб держава скорочувала видатки, бо тоді в бюджеті буде більше грошей щоб погашати борг. І тут інвестору наплювати що ці гроші державі теж би знадобились.
А от для інвестора в реальний бізнес це несуттєвий фактор. Він може позитивно сприйняти саму новину про скорочення видатків, але цього буде недостатньо щоб він захотів відкривати в країні виробництво. Йому треба інфраструктура, певні стимули зі сторони держави, програми підготовки фахівців і так далі. І ось всього цього в Аргентині.
Знову ж таки, я не можу сказати, що в країну не заходять прямі іноземні інвестиції взагалі. Заходять, але переважно в аграрний сектор та сектор послуг. І головною проблемою тут є те, що всі ці інвестиції не змінюють поточну сировинну модель економіки Аргентини.
Чому це проблема? Тому що зростання аграрного сектору залежить не так від скорочення видатків бюджету, як від урожайності на землі та міжнародних цін на сільськогосподарську продукцію. І це в свою чергу суттєво обмежує доходну частину бюджету.
А враховуючи обмеженість доходів бюджету, вони не можуть одночасно погашати і міжнародні борги та фінансувати внутрішні соціальні потреби. І це змушує владу обирати якийсь один напрям, що в свою чергу з часом викликає невдоволення в іншому. Ну наприклад, намагання задовольнити іноземних кредиторів, яке змушує владу знижувати соціальні видатки, з часом викликає невдоволення населення. І народ обирає соціалістів. Потім соціалісти хочуть задовольнити внутрішнє населення, але це викликає невдоволення кредиторів, які не хотять фінансувати ці забаганки. І ось це балансування між різними групами інтересів змушує країну бігати від одніє краіності в іншу. Хоча сама проблема від цього не вирішується. Тому й кажу, що в довгостроковій перспективі вони не матимуть ніякого значення.
І ось партія Мілея програла соціалістам)
