Влітку 2014 р. помер Іван Степанович Плющ - перший, і вовік незабутній спікер парламенту Незалежної України. Я взагалі не жартом підозрюю, що за «квартал» 2019 р. основна маса виборців «Хоть-Поржом» проголосувала з несвідомої ностальгії за тими часами нашого політичного дитинства, коли трансляції з ВР ще були, завдяки спікеру, динамічним і справді смішним шоу, - від безневинного «Депутат Заєць, не бігайте по залу, ви ж не в лісі» до так само безневинно промовленого «І що нам робити з тими висунутими членами?».
Іван Степанович працював де факто першим українським стендапером, і в нього це виходило легко й невимушено, а часом і просто талановито, - а що під цей веселий шумок непомітно протягувалися ті рішення, які лобіював спікер, це ще мало кому тоді вистачало кебети завважити.
Від видатного нашого мислителя-еміґранта Леоніда Плюща я знала. що вони родичі - того самого борзненського козацького роду, брати у других, чи що... Тільки батька Леоніда Плюща розстріляли, а батько Івана Плюща вижив - і син пішов з недоморених низів чіплятись за життя й соціальні ліфти по партійно-господарчій лінії: поширений за СРСР тип «хитрого h.хла», що прикидається дурником, «тарапунькою», чистий продукт хімічно чистого колоніалізму, що мене, при всьому вирозумінні, завжди відсторонювало - мені здавалось, що з двох модусів, які обирають «вижилі після геноциду» - або «житиму так, щоб нікому ніколи більше такого не зазнати», або «щоб МЕНІ більше ніколи такого не зазнати», Іван Степанович схилявся більше до другого... Але співчуття Льоні Плющу я все ж надіслала (ще через рік помер і Льоня - від того самого їхнього «фамільного» раку).
І, на свій подив, отримала у відповідь: «А ви чули ось таку пісню?..»
І - лінк.
Пісня була - «Яворина». Ніколи доти я її не чула, автора-виконавця теж не знала (та й де б мала чути, це, нагадаю, ще тривало десятиліття повного тріумфу в наших ефірах «общєво культурного пространства», коли єдиному Славкові Вакарчуку виділено було «квоту» на спів по-українському, решта ж української музики, будь то хоч інді-джаз, хоч ресторанна попса, накривалась одною на всіх шапкою - «неформат», і йдіть, h.hли, до біса...). І от виявилося, що саме цю пісню веселий цинік Іван Степанович заповів виконувати на своєму похороні.
І, мушу сказати, це був для мене шок. Пісня була надто простосерда й щира для того образу небіжчика, що в мене склався, - щирістю селянської дитини, котра ще не навчилась прикидатися перед світом із захисною метою. Для мене було шоком, що ця дитина, виявиляється, весь час в Іванові Степановичу жила - щоб вийти на яв уже аж перед лицем смерті. Коли вже можна було не прикидатися.
«Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну...»(с)
Я сентиментальна, так. Я тоді, слухаючи цей, вибраний Іваном Плющем для себе реквієм, - розплакалась. За всіх наших занапащених «селянських дітей» разом - і тих, які дожили до України, і тих, які не дожили, і тих, які, числом неміряні, зосталися по Сибірах та інших «чужих-українах» на добриво для чужих врожаїв, - за щирістю того почуття, яке вони всі мусили поколіннями в собі тлумити, щоб вижити...
І ось це, любі друзі, - оте моє мимовільне, спонтанне оплакування Івана Плюща під пісню Степана Гіги - й називається в людях і народах - мистецтвом: безвідносно до жанру й цільової аудиторії.
Спасибі Вам, маестро Гіга.
Спочивайте з миром.
