КОЛОС НА ГЛИНЯНИХ НОГАХ

Росія вчепилася за Рюрика з такою люттю, ніби ця фігура тримає не лише їхню історію, а й саме право називатися державою.

І варто лише поставити поруч календар, датування і корпус джерел і міф тріскається від першого дотику.

Усі їхні опори зводяться до тексту, створеного приблизно у 1110-1118 роках у Києві, у середовищі, де Нестор або ті, хто працював від його імені, писали політичну історію в ретроспективі.

Подія «862 року» записана через приблизно 250 років після того, як нібито відбулася.

Для Омельяна Пріцака, Сергія Плохія, Пола Барфорда, Томаса Ноонана (істориків, які працювали з давньоруською проблематикою) такий розрив означає одне: ми не маємо справи з фактом, ми маємо справу з конструюванням.

Тисячі сторінок, написані істориками XIX–XX століття (від Міллера і Шльоцера до Яна Лінештайна та Томаса Ліндквіста) сходяться на тому, що жодне джерело IX століття не знає правителя на ім’я Рюрик. У «Annales Bertiniani», де описано події 839 року, з’являється делегація «Rhos» — але жодного Rørik серед них немає.

У «Annales Fuldenses» згадується данський володар Рорік Ютландський, який у 860-х роках сидів у Фрисландії на службі у франків.

Деякі російські історики намагалися зліпити цю постать до «свого» Рюрика, але хронологія не сходиться: у 862 році, коли ПВЛ (Повість временних літ) «запрошує Рюрика до Ладоги», Рорік документально перебуває під владою Каролінгів у Данії та Фрисландії. Немає ні часу, ні можливості покинути Західну Європу й очолити слов'янське княжіння.

Договори Русі з Візантією (912, 945, 971 роки) дають нам перелік князів і дружинників, серед яких десятки імен скандинавського кореня: Карн, Фарлоф, Інгельд, Стемід, Турберн. Але серед цієї довгої низки немає жодного Рюрика.

Ігор у договорі 945 року названий сином Інгвара (скороченої форми Ігоря/Інґвара) — але не сином Рюрика.

У жодному візантійському тексті — ні в Костянтина Багрянородного («De Administrando Imperio»), ні в літочисленні Патріарха Фотія — ім’я Рюрик не з’являється. Це дивне мовчання: імперія, яка фіксувала всіх варварських правителів, пропустила «засновника держави».

Археологія Ладоги, Гнєздова і Приильмення (роботи Валентина Сєдова, Анни Мачинської, Андрія Сахарова) показують масову присутність скандинавів у VIII–X століттях.

Але археологія не знає «рік приходу Рюрика».

Не знає центру влади.

Не знає жодного місця, яке могло би бути резиденцією «князя 862 року».

Варяги були і це факт.

А от Рюрик — це лише слово в літописі. Немає жодного меча, жодної гривні, жодного поховання, яке б могло бути пов’язане з історичним правителем. Усі спроби російських археологів знайти «першу столицю Рюрика» щоразу закінчуються тим самим: варягів багато, Рюрика нема.

Генетика остаточно вбиває можливість говорити про «єдину династію».

Проєкт «FamilyTreeDNA — Rurikid» з 2014 року аналізував чоловічі лінії кількох десятків родів, які вважали себе нащадками Рюрика. Результат: мінімум три різні гаплогрупи — N1c, R1a, I2.

Для династії, яка начебто походить від одного пращура, це абсолютно неможливо. Або генеалогічні лінії формувалися шляхом регулярних підмін батьківства (що ставить під сумнів саму ідею «династичної чистоти»), або початкової фігури не існувало і лінію в XIII–XVI століттях просто вписували у літописну схему, зручну для московської ідеології.

І навіть у самому літописі Нестора немає одностайності.

Різні редакції ПВЛ (Лаврентіївська, Іпатіївська, Новгородська перша) подають різні схеми походження князів.

У деяких версіях Олег — «родич Рюрика», у інших — «воєвода».

У третьому варіанті його функція більш схожа на регента або узурпатора.

Літописці XII століття не мають чіткої генеалогії, вони її створюють. І те, що вони не можуть узгодити навіть внутрішню логіку родової схеми, — саме по собі доказ її пізнього походження.

І коли на все це накладаєш політичний контекст XII століття (боротьба між різними княжими гілками, потреба в єдиному «прародителі», щоб створити легітимність київського столу) стає зрозуміло, чому Рюрик виявився таким зручним.

Він — символ, а не фігура.

Він — політичний інструмент, а не документальна особа.

Київські літописці не брехали — вони творили історичну концепцію для свого часу, так само як це робили англійці у «Хроніці» або німці у своїх генеалогіях Каролінгів.

Але там ніхто не намагався збудувати на цій концепції імперію XXI століття.

Росія ж намагається.

Росія продовжує тримати Рюрика як останню опору — не розуміючи, що опори нема. Бо коли відсікаєш літописну легенду і залишаєш тільки те, що підтверджує наука (археологія, хронологія, документ, генетика, текстологія) перед тобою лишається вакуум.

Варяги є.

Русь є.

Київ є.

А Рюрика немає.

Просто немає жодного доказу, що його колись можна було поставити на історичну карту.

І саме тому російська ідея «давньої державності» розвалюється не від емоцій, а від елементарної джерелознавчої перевірки.

Їхня «аристократія», їхня «династія», їхнє «історичне право» стоять на літописній постаті, яка розчиняється при першому дотику науки.

Колос на глиняних ногах — це комплімент.

Колос, який стоїть на порожньому місці, намальованому пером літописця — точніше.

Брутальний Реалізм