Увідповідь на загрозу конфлікту з росією, як і під час великих воєн ХХ століття, Європа виявляє нову рішучість. Порівняння між підготовкою до попередніх світових воєн і сьогоденням не є перебільшенням. Варто шукати настанови в минулих міжнародних конфліктах. Друга світова війна завершилася лише 80 років тому і досі дає багатий матеріал для роздумів. Один літній пан нещодавно нагадав автору цієї статті, що війна – жива пам'ять; немовлям він був поранений бомбою, що впала на його будинок у Лондоні під час кампанії V-Weapons 1944–1945 років. На початку грудня генеральний секретар НАТО Марк Рютте публічно попередив: "Ми маємо бути готовими до війни такого масштабу, яку пережили наші діди та прадіди". Американська розвідка також з'ясувала, що путін не відмовляється від планів анексувати Україну та сусідні європейські території. Тим часом росія продовжує операції, спрямовані на розкол та дискредитацію європейських суспільств. Європа – на порозі "бурі". Щоб протистояти їй, потрібна реакція суспільства та лідерство, здатне зміцнити альянс.
Мобілізація суспільства
Кілька тижнів тому Королівський інститут об'єднаних сил скерував британську делегацію до Інституту Монтеня в Парижі для участі в конференції на тему "Співпраця в обороні Європи". Високопоставлені європейські дипломати, експерти з питань оборони та лідери промисловості обговорили "загальносуспільну" відповідь на загрозу з боку росії. За зачиненими дверима панував похмурий настрій, хоча делегати продемонстрували надзвичайну рішучість, особливо представники північної та східної Європи. Делегати виходили з припущення, що навіть якщо Європа формально не перебуває у стані війни з росією, то принаймні вона вже у фазі конфронтації, що передує війні. Вони дійшли висновку, що європейські держави не можуть і далі діяти так, ніби живуть у мирний час, і цей висновок підтримав генеральний секретар НАТО Марк Рютте, закликавши до переходу до "воєнного мислення". Що Західна Європа може зберегти зі своєї підготовки до останньої світової війни? І яких змін їй потрібно зазнати, щоб стримати росію?
Поширена думка, що Велика Британія була цілком бездіяльною напередодні Другої світової війни. Хоча британське політичне керівництво у 1930-х роках справді прагнуло умиротворити агресора або відстрочити війну, дорого за це платячи, принаймні меншість енергійних діячів політичної еліти була вкрай пильною до загрози з боку нацистської Німеччини. Депутат Уїнстон Черчилль присвятив свої "роки вигнання" непопулярним виступам на користь переозброєння Великої Британії та повної твердості щодо Німеччини. Ще в листопаді 1932 року він попередив, що "за кожною поступкою [Німеччині]... відразу йшла нова вимога... Зараз вимога така: Німеччині мають дозволити переозброїтися. Не обманюйте себе". Біограф Черчилля Ендрю Робертс описав, як політик поза Палатою громад оточив себе "експертами у своїх галузях, які попереджали про військову силу та плани Німеччини, а також про її військову слабкість", серед яких були фахівці з Міністерства закордонних справ, Королівських повітряних сил, Комітету імперської оборони та кілька стурбованих політиків із Франції та Німеччини. Проте у 1937 році він мав у парламенті лише двох союзників.
До 1938 року дедалі більша група представників британської еліти підтримувала Черчилля або загалом політику непримирення. Перший лорд Адміралтейства Альфред Дафф Купер гучно залишив уряд після укладення Мюнхенської угоди. Молоді Ентоні Іден і Гарольд Макміллан дедалі активніше мобілізували своїх однодумців. У середині вересня 1939 року вчений із Chathem House Арнольд Тойнбі зв'язався зі своїм французьким колегою, щоб попередити: "Якщо Франція і Велика Британія не об'єднаються в одну країну, то рано чи пізно Європа об'єднається у формі німецького панування над нашими двома державами". Тойнбі разом із французами Етьєном Деннері та Еммануелем Моніком заклали підґрунтя для надзвичайної, але маловідомої пропозиції Великої Британії про об'єднання з Францією 16 червня 1940 року. Угода, укладена за посередництва Черчилля та Шарля де Голля, передбачала, що "Франція та Велика Британія більше не будуть двома державами, а стануть єдиним франко-британським союзом... [зі] спільними органами оборони, зовнішньої, фінансової та економічної політики. Кожен громадянин Франції негайно отримає громадянство Великої Британії, кожен британський підданий стане громадянином Франції". На той момент було вже запізно, і проєкт відклали, коли того ж дня владу у Франції захопив маршал Філіп Петен. Отже, Велика Британія не була повністю застиглою у 1930-х роках, але її підготовка виявилася ледь достатньою, щоб відбити вторгнення Німеччини в 1940–1941 роках. Тим часом значна частина Західної Європи потрапила під владу країн Осі.
Сьогодні у Західній Європі є активна меншість – кілька політичних лідерів і частина зовнішньополітичного істеблішменту – яка закликає стримувати росію. Голова штабу оборони Великої Британії сер Річард Найтон заявив аудиторії RUSI, що Британія "потребує відповіді всієї нації... російське керівництво чітко дало зрозуміти, що воно бажає кинути виклик, обмежити, розділити і, зрештою, знищити НАТО... Хоча ціна миру може зростати, вартість сильного стримування все ще набагато менша, ніж вартість війни". Голова британської Секретної розвідувальної служби Блейз Метревелі того ж дня заявила: "росія випробовує нас у сірій зоні, застосовуючи тактику, яка ледь не досягає порогу війни". Щодо сприйняття загрози, то сьогодні Західна Європа, мабуть, у кращому становищі, ніж у 1938-му або на початку 1939 року. Можливо, ми зберегли деяку мудрість, набуту під час попередніх світових воєн.
Проте, попри часткове усвідомлення загрози, Західна Європа ще не перейшла до режиму "воєнного мислення", щоб відповісти на неї, а значна частина громадської думки не має уявлення про наближення бурі. У Франції політична еліта займається незначними реформами пенсійної системи та коригуваннями бюджету, блаженно не усвідомлюючи або свідомо ігноруючи те, що на кону стоїть сама стабільність системи. Делегати Інституту Монтеня дійшли висновку, що для того, щоб Європа могла діяти на рівні всього суспільства, уряди мають спершу повідомити громадськість про загрозу та розробити спільну європейську позицію. Батько Черчилля, лорд Рендольф, невтомно повторював: "Довіряйте народу". У демократичній системі довіряти народу означає говорити йому правду. Не викликаючи паніки, уряди повинні чесно роз'яснити громадянам загрозу з боку росії, навчити їх розпізнавати дезінформацію та сформувати очікування щодо того, як вони можуть допомогти у разі конфлікту.
Де наш Черчилль?
Минулого року дипломатичні зустрічі в Європі часто закінчувалися шепотом або зітханням: що станеться, якщо політичні лідери НАТО не будуть одностайні? Цікаво, що де Голль і Черчилль мали подібні побоювання щодо трансатлантичних відносин на початку 1940-х років. Де Голль прагнув створити французький уряд у вигнанні у Лондоні, але був розчарований відмовою Франкліна Рузвельта підтримати його та тим, що США продовжували співпрацю з режимом Віші. Де Голль тримався своєї позиції до визволення 1944 року і зрештою був виправданий тим, що чинив опір з-за кордону. Черчилль розумів, що без США значна частина Західної Європи може опинитися під владою Німеччини. Тому він використав усі свої дипломатичні здібності, щоб схилити Рузвельта на бік Британії, і п'ять разів під час війни здійснював небезпечні поїздки до США, де тижнями проживав у Білому домі.
Сьогодні Євроатлантичний альянс не має свого Черчилля. Водночас такі лідери, як де Голль і Володимир Зеленський, продемонстрували, що постаті черчиллівського типу можуть з'являтися з периферії – з менших держав або із сильно ослаблених позицій. Такі постаті можуть з'являтися і на пізнішому етапі війни: під час Першої світової війни Жорж Клемансо став прем'єр-міністром Франції наприкінці 1917-го, коли конфлікт тривав уже понад три роки. Клемансо був літньою людиною, радикальним політиком, якого вважали таким, що минув свій розквіт, і який зайняв просту позицію: "Я теж хочу миру... Благаючи про мир, ми не зможемо придушити прусський мілітаризм... Внутрішня політика: я веду війну. Зовнішня політика: я веду війну. Я завжди веду війну". Коли люди подають приклад, джерела ентузіазму можуть бути несподіваними.
Незмірний успіх
Якщо серйозно ставитися до загрози з боку росії, то як би виглядала війна з нею? Якщо війни вдасться уникнути, ми цього ніколи не дізнаємося. Стримування – невдячне завдання, увінчане незмірним успіхом. Як зауважив сер Найтон: "Скільки [стримування] достатньо? ... Відповісти на це питання майже неможливо, хіба що з огляду на пройдений шлях. Але якщо ми помилимося, ціна може бути величезною". З іншого боку, провал стримування призведе до війни або локальних конфліктів – на відміну від двох попередніх світових воєн.
Доки Європа не опинилася в стані тотальної війни, варто використовувати кожну хвилину для підготовки. Політичні лідери Західної Європи, можливо, краще усвідомлюють загрозу війни, ніж у 1930-х роках, але лише трохи. Усвідомлення не матиме сенсу, якщо воно не супроводжуватиметься конкретною мобілізацією. Під час Великої війни голова нижньої палати французького парламенту Поль Дешанель поставив питання, схоже на сьогоднішнє: "Чи був урок 1870 року хоча б корисним? ... Нашим першочерговим обов'язком є працювати над тим, щоб війна зникла, але тим часом ми повинні передбачати її і, відповідно, готуватися до неї. Готуватися до неї не означає бажати її". Політичні лідери повинні поставити питання оборони на перше місце у порядку денному і відповідно інформувати про це громадську думку. Якщо через п'ять або десять років Франція знову обговорюватиме пенсійну реформу, Європа знатиме, що пережила бурю.
